Покров - Дашвар Люко - Страница 28

дівчину ніжно, без хтивої пристрасті. Провів долонею по ру-

ці. — Я тебе вдягну.

От що він робить? Хіба можна так безбожно руйнувати всі

її усталені уявлення про стосунки, чоловіків, любов? Новий

світ теж варто відкривати обережно, бо ж дах може не ви-

тримати. Мар’янине серце наливається гарячою щирою вдяч-

ністю, гріє сильніше за теплий Ярків светр.

— Пий каву, зараз підемо, — буденно каже Ярко. — Я за-

раз повернуся. Тільки спитаю в Аніти — може, їй щось треба

купити…

От і знову сама, а геть не сумно. Тинялася кімнаткою, при-

міряла її до себе. Вдивилася у власне відображення у дзеркалі

туалетного столика, здивувалася: а куди плями під очима по-

ділися? Чисте лице. Хвилясте волосся м’яко лине на плечі,

тільки на скронях змокло і досі не висохло від несподіваної

117

пристрасті, солодкого сну. Усміхнулася, підійшла до масштаб-

ної родинної світлини: он і Ярко присів поряд із поважним

сивим чоловіком із професорським фактурним лицем. Погор-

тала книжки: і ця італійською, і наступна, і решта. Знову пі-

дійшла до світлини: часом не в Італії зроблена? Та на задньому

плані фотографії за розкішною липою вгледіла розмите зобра-

ження кіоску з кривуватою вивіскою «ШИНОМОНТАЖ.

ГОРІЛКА. МЕД». Цікаво… Усе в кімнатці стало цікавим: і зе-

лений куб, і купа тросів-ременів-карабінів, і карпатський ліж-

ник поряд з італійськими книжками.

Ярко повернувся зі списком продуктів від Аніти.

— Ходімо?

Мар’яні до сверблячки хотілося розпитати — а тепер куди? —

та довірилася, промовчала, щоби не псувати казкову легкість

цього дивовижного дня, який розпочався паскудно, та під білим

сонцем перекреслив усе погане, що було до того. «Я згадува-

тиму цей день до смерті, — подумала. — І тішитимуся…»

Зима вередувала. У густім вечорі розгулявся вітер, розбур-

хав кволий промерзлий Дніпро, продував Гаванський міст,

збивав з ніг.

Ярко обійняв Мар’яну — ішли одним цілим. Оминули на-

бережну, дісталися Іллінської церкви.

— Нам сюди, — вказав.

У храмі саме правили вечірню службу. З десяток вірян

ревно хрестилися, густий голос панотця линув до небес. По-

хмура жіночка зупинила Мар’яну: куди без головного убору?!

Видала білу хустину, змусила надіти. Ярко купив свічку, взяв

Мар’яну за руку, повів до ікони Богородиці.

— Що відбувається? — насторожилася.

Ярко поставив запалену свічку перед святим ликом, стис

Мар’янину руку.

— Мати Божа, — дивився в очі Богородиці, говорив тихо,

упевнено. — Перед тобою клянуся у вірності цій жінці. Перед

тобою присягаюся бути з нею в горі і радості, в багатстві і злид-

нях, в здоров’ї і хворобі. Назавжди.

118

У Мар’яни щелепа відвалилася. Закліпала повіками приго-

ломшено. Ярко перехрестився, глянув на Мар’яну.

— Усе, — сказав. — Ходімо?

— Ти… Стій! Зачекай! Поясни! — під пронизливим вітром

застигли біля храмової огорожі. Повз дивну парочку швидко

пробігали поодинокі перехожі. Темрява їла ліхтарі. Мар’яна

відчувала, як до очей підкрадаються прикрі сльози, вимагають

ясності, хоча куди вже ясніше.

— Навіщо це все? — вигукнула відчайдушно.

— Щоб ти повірила.

— У що? Що все насправді? Серйозно і на довгі роки?!

Кивнув.

Розлютилася.

— А ти мене спитав: чи хочу я того?!

— То зайве — ти вільна. Коли захочеш — скажеш. А до

тих пір знай, що я…

— Справді?! Маячня! Навіщо мені твоя вірність?! А рап-

том… ти огидний мені! Раптом я… просто так! Для забави ці-

лий день з тобою, малоліткою, вештаюся! Розважилася, зараз

додому піду.

Насупився, глянув на Мар’яну з прикрістю: мовляв, ну, що

ти верзеш?!

— Іди.

— Піду! — вибухнула.

Сумкою метельнула — побігла темним провулком у бік ме-

тро. І десяти метрів не здолала — зупинилася посеред вулиці, безпорадно роззирнулася, тихо посунула назад, до храму. Тов-

кла собі: «Вибачуся! Цілісінький день на мене вбив, светр дав, а я… Вибачуся. Поясню… Ні! Не стану нічого пояснювати і ви-

бачатися — подякую… Може, поцілую божевільного, бо він —

ненормальний, чокнутий… класний! Дитина! Намалював собі

світ і живе в ньому. Так не буває…»

Ярко стояв біля церковної огорожі. Побачив Мар’яну, за-

спішив назустріч. Обійняв.

— Додому?

119

Вона вже хотіла кивнути — так, та в сумці задзеленчав мо-

більний. Справжній мужчина Хотинський роздратовано нага-

дував про себе.

— Знаєш… Ти — кльовий! Чесно! — знічено пробурмотіла

Мар’яна. — Вибач…

І галопом. У вчорашнє.

Пафосний лофт зустрів так байдуже, Мар’яна аж згадала

тата: любив Валентин Озеров поезію Бродського, і коли ма-

ти бурчала — в хрущовці меблі старі, нікчемні, — обіймав її

за плечі і цитував:

Я обнял эти плечи и взглянул

на то, что находилось за спиною,

и увидал, что выдвинутый стул

сливался с освещенною стеною.

Был в лампочке повышенный накал,

невыгодный для мебели истертой,

и потому диван в углу сверкал

коричневою кожей, словно желтой.

Стол пустовал. Поблескивал паркет.

Темнела печка. В раме запыленной

застыл пейзаж. И лишь один буфет

казался мне тогда одушевленным.

Но мотылек по комнате кружил,

и он мой взгляд с недвижимости сдвинул.

И если призрак здесь когда-то жил,

то он покинул этот дом. Покинул…

— Вірші про меблі?! — психувала Ада.

— Про нас… — усміхався тато. — Ми одуховлені, і наш дім

теж дихає разом із нами. Ми підемо, а дім залишить спогади

про нас…

А лофт не дихав! Дивився на Мар’яну мертвими очима,

наче нагадував, як легко усміхалося їй у комуналці на Рибаль-

ському острові.

120

— Де ти була? — Хотинський уже протверезів. Вештався

по лофту — набундючений, злий.

Мар’яна скинула куртку, Ярків светр, лишилася в прозо-

рій туніці.

— Ось… Нарядилася, — язик молов, наче не Хотинський —

вона на вечірці набралася в зюзю. — І поїхала пригод шукати.

У метро познайомилася з хлопцем, переспала з ним… Без пре-

зерватива! Ну, і все.

Хотинський завмер. Увіп’явся в Мар’яну ошелешеним по-

глядом. Знизала плечима, мовляв, всяке в житті трапляється,

кивнула на вино, сир.

— Святкувати не будемо?

— Що?! Твою зраду?

— Можна і зраду, — всілася до столу, понюхала сир. —

Борщу би, — усміхнулася.

Хотинський отетерів, вирячив очі, роздивлявся Мар’яну

з подивом. Присів поряд, набульбенив у келих вина, підсунув

до коханки.

— Випий і прийди до тями! Бо ці дурні жарти роблять тебе

вульгарною! Стаєш схожою на нашу консьєржку Тамару!

І вдяглася, як консьєржка! — уже взяв себе в руки. Говорив

насмішкувато, презирливо. — Може, тобі тут наскучило? По-

тягнуло в безпонтовий лайф на узбіччі?

Мар’яна зіщулилася, протверезіла. Страх прийшов.

— Ні… — прошепотіла. Прикрила руками туніку на грудях.

— Думаю, то доля, що завтра тобі в Дніпропетровськ їхати…

— Чому?

— Побудемо деякий час нарізно. Подумаємо про наші

стосунки.

— Я тебе засмутила?

— Ти мене дуже засмутила!

Мар’янине серце рвалося сказати: «Вибач, благаю», та

клятий язик ніс своє.

— Я не хочу їхати в Дніпропетровськ!

Хотинський насупився, задумався на мить.

121

— Тобто… Ти мене кидаєш?

— Навпаки! Хочу разом із тобою зустріти Новий рік! Як

зустрінеш, так і проведеш. А я мрію бути з тобою… Все життя!

Хотинський уважно глянув на Мар’яну, раптом усміхнувся,

обійняв коханку.

— Хочу тебе… — прошепотів на вушко.

Мар’яна… не попливла. Завмерла в обіймах Хотинського.

— Добре… — прошепотіла слухняно.

— То випробування! Звичайне випробування долі, — бур-