Покров - Дашвар Люко - Страница 3

ських домах Козельця, Чернігова і Ніжина пліткували про ні-

кому не відому немісцеву, скоріш за все іноземну розпусницю, яка вкрала Дорошеве серце і яку поважний пан ховає десь так

ретельно, що нікому й досі не вдалося ту кралю побачити.

— Щоби сім’я твоє навіки порожнім стало! Щоби могила

тобі за постіль! — роз’ярилася пані Станіслава після того, як

плітки ті до неї доповзли. Щодня Богові поклони била: покарай

його, Господи!

Дорошеві й без прокльонів дружини душа боліла. Щоразу на

крилах летів до мальовничої садиби під Ніжином, де під боком

старого дядька Самійла поселив Перпетую з десятком кріпа-

ків їй на служіння, та чим ближче під’їжджав, тим дужче

стискалося серце. «Занапастив я тебе, Перпетує! — плака-

ла душа. — Красне щастя обіцяв, усьому світові мріяв пока-

зати красу твою незбагненну, а зачинив у чотирьох стінах, як

злодюжку за провину яку! Обманув… Та хіба маю сили від

тебе відмовитися, відпустити в білий світ вільною птахою?

Скорше вмру!»

— Не журіться, — Перпетуя зустрічала з посмішкою. —

Вірю я вам, Яремо Петровичу, як би батькові покійному чи

матінці рідній вірила. З доброї волі я отут вас щодня вигля-

даю, мій янголе добрий. Лишень скажіть, якщо ваша ласка,

чи довго ще нашого щастя чекати, коли ви приїдете й уже ні-

коли не покинете мене.

13

Дорош чорнів, цілував білі рученьки до безтями.

— Ягідко моя дорогоцінна! Сонечко ясне! Тільки у ваших

обіймах дихаю, а як немає вас поряд — думка про вас змушує

гортати дні, щоби дочекатися нової зустрічі нашої. Потерпіть, люба моя Перпетує. Клянуся серцем своїм, що живе тільки

любов’ю до вас, — скоро наше щастя! — молов-мордувався,

гадки не мав, як розрубати вузол, що сам його й закрутив.

У любові, тривогах і відчайдушних Дорошевих обіцянках

згасла осінь, завірюхами пролетіла зима, а навесні Дарка, дів-

ка-кріпачка, що прислужувала Перпетуї, нашепотіла пану,

коли той одного разу приїхав до тихої садиби під Ніжином:

— Важка наша Перпетуюшка… З самої зими важка. Вона ж

молодюсінька, не всього навчена, от і не розуміє, з чого їй

млосно та все капустки квашеної хочеться. Я їй усе чисто роз-

товкти хотіла, а Перпетуюшка лиш почула — у сльози. Не

хочу, голосить, щоби моє дитятко байстрюком на світ Божий

народилося. Хоч би руки на себе не наклала зі смутку…

— Перпетує! Птахо моя легкокрила! — Дорош ішов анфі-

ладою кімнат, стривожено кликав своє щастя, та вперше Пер-

петуя не зустрічала свого доброго янгола.

— У бібліотеці панночка, — доповіла кріпачка, отримала

срібний карбованець.

Ще ніколи не бачив засмучений Дорош, щоби так горювали

сині очі. Тремтіла біля вікна. Почула Яремин голос, стрепену-

лася, рученята до грудей притисла, в очі йому глянула… «По-

губили ви мене навіки, вельможний пане…» — прочитав, не

помилився.

Застиг. Лиш мить думав. Вийшов, залишив розгублену Пер-

петую в ще більшому відчаї. Посунув до опочивальні, зняв із

покуття ікону Пресвятої Богородиці, з нею й повернувся до

бібліотеки. На коліна перед Перпетуєю впав, на Богоматір

перехрестився…

— Хай покарає Мати Божа, якщо хоч слово нещире з вуст

моїх злетить, — замовк, голову опустив. — Тяжку ношу зва-

лив я на плечики ваші слабкі, сонце моє… Думав, сам-один…

14

за нас обох… зможу щастя наше в долі відвоювати, та не вихо-

дить… Треба, щоб і ви, моє серденько, на себе ту турботу взя-

ли… За майбутнє дитяти невинного, яке носите під серцем…

Не відповіла. Зіщулилася, наче батіг побачила.

Зітхнув.

— Один тільки шлях у нас, Перпетуюшко… Вимолити в Бо-

га кілька місяців життя для дядька мого старого — Самійла

Дороша.

Здивувалася. На янгола свого доброго приголомшено зирк-

нула: усю холодну пору, що Перпетуя провела в затишному

маєтку під Ніжином, жодного разу не бачила старого немічно-

го Самійла — куняв із ранку до ночі та з ночі до білого дня

у флігельку на задньому дворі, на подвір’я не виходив.

— Повінчаємо вас із Самійлом… — видушив Ярема, по-

тьмянів. — Щоби дитятко наше фамілію мало… Бо нема в краї

нашому закону, який би дав мені волю нашу дитинку всинови-

ти. Отака біда… Як приймете цей мій намір без гніву… Станете

вінчаною дружиною Самійла Дороша для люду, а постіль з ним

не ділитимете — не хвилюйтеся! Про все подбаю… І побачите

Самійла двічі в церкві — як вінчатимуть вас та як відспівува-

тимуть його… Недовго дядькові лишилося: ще до народження

дитятка нашого, так міркую, удовою станете… Я до часу того

всі справи свої хазяйські владнаю ретельно, аби мався нам із

вами достаток для життя гідного. Не тут… Тут злі язики жити

не дадуть. Народите, і поїдемо, куди ваш пальчик вкаже, бо не

покину вас. Біля вас серцем грітимуся! Ми з вами, радосте моя, житимемо в любові, не в гріху. І чекатимемо, поки віддасть

Богові душу вінчана моя дружина Станіслава. Після того повін-

чаємося й повернемося в рідні краї чи залишимося, де поба-

жаєте. Отоді тільки зможу подати прохання про всиновлення

дитиноньки нашої. А коли то стане — Бог знає, та я більше не

покину вас ніколи, моє серденько.

Хитнувся, на Перпетую очі підвів.

— Отак вчинити маємо, бо немає іншого шляху. На колінах

благаю згодитися заради всього святого!

15

Перпетуя на Дороша вологими очима глянула, поряд із ним

на коліна впала, притулилася до кістлявого Яреминого плеча.

— Довірилася я вам раз і до скону… Як скажете, так і буде.

Візьміть мене за руку, янголе мій добрий… Ведіть до щастя

нашого, тільки не покиньте…

— Ніщо нас не розлучить, моя пташечко! — сльози на очах,

обнімав Перпетую ніжно, гладив по косах, цілував сині очі. —

Тепер, бачте, і померти не можу, коли б хто і схотів чи зурочив.

Немає у смерті наді мною сили! Ви — моя міць, люба! Ви…

і невинне дитятко наше.

Ох, дарма солов’єм співав — не все сталося, як гадалося.

Після Великодня в маленькій сільській церковці під Ніжи-

ном міщанка Перпетуя Маркова Ізоватова вінчалася з Самій-

лом Андрієвим Дорошем — старого витягли з флігелька, одяг-

нули у гарну одежину, що її для похорону давненько в скрині

зберігали, два міцні парубки з кріпаків на собі дотягли неміч-

ного пана до таратайки, і добре, що Ярема наказав їм за тою

таратайкою верхи до церкви мчати, бо, якби перед вівтарем не

підтримували старого нареченого попід руки з двох боків, отам

би завалився і преставився. Та Бог милував. Перпетуя повер-

нулася до затишного маєтку під Ніжином вінчаною дружиною

Самійла Дороша. Ярема обіймав своє щастя, божився:

— Недовго нам у розлуці бути, Перпетуюшко. Дитинка

народиться — поїдемо геть. Усе для того зроблю!

До осені дзиґою крутився: потайки від законної дружини

розпродав далекі хуторці, млинки, гайки. Купив багатий ма-

єток на Катеринославщині — та не просто: за купчою старий

Самійло Дорош дарував розкішний дім із садом і господарськи-

ми будівлями молодій дружині своїй законній Перпетуї.

— Ох, і ловко я все зметикував… — тішився Ярема.

Навіть звозив у новий дім вагітну Перпетую, щоби юна па-

ні маєток оглянула й усе на її смак у тім обійсті зробити до

зими, коли, за підрахунками Дороша, на світ Божий мало

з’явитися їхнє дитя, зміцнитися біля мамчиної груді, аби ви-

тримати неблизький переїзд до нового гніздечка. Складав

16

і складав грошики докупи — і піаніно в Перпетуї стоятиме,

і суконь із Варшави досхочу, і дитяті на півжиття вистачить.

І стайню мріяв на новому місці завести, і пасіку, і винокурню

непогано б. І парк розкішний — щоб і фонтани, і потічки дзюр-