Покров - Дашвар Люко - Страница 31

— А мені за три роки рідним став.

— Кімнату у вас винаймає?

130

— Як до університету Шевченка вступив, так у мене й осе-

лився.

— Студент? — Мар’яна згадала їхню з Полею клятву ніко-

ли не зустрічатися зі студентами. «Спочатку Полька Корніло-

ва на свою голову знайшла, тепер оце я вляпалася», — поду-

мала. Глянула на Аніту. — На кого Ярко вчиться?

— Покинув університет після першого курсу.

— Чому?

— Не вивчають в Україні кватроченто, а Яркові тільки во-

но і треба, — пояснила Аніта. — В Італії нині навчається.

Дистанційно. В університеті Перуджі. Отам уже того кватро-

ченто — їж — не хочу!

Мар’яна посоромилася спитати в сивої вчительки, що то

є кватроченто, а власна освіта за фахом «Менеджер організа-

цій» не передбачала розширення горизонтів аж настільки.

— А залізяччя в кімнаті повно… — спитала.

— То для роботи. Ярко каже: нормальний промальп пови-

нен мати власне спорядження.

— Що таке промальп?

— Промисловий альпініст, — пояснила Аніта.

— Ага… То Ярко ще і працює.

— Сам собі на кватроченто заробляє. Нам із Федею — то

картопельки підкине, то кави привезе. Золота дитина.

— Вікна у висотках миє? — Мар’яна згадала, як одного

разу за вікном офіса в люльці на вітрі небезпечно розгойдував-

ся чоловік із цілим арсеналом мийних засобів.

— І таке буває. Але нечасто. У Ярка з Біджо дозвіл на ро-

боту з приладами високого тиску на висоті. То як шостий

розряд… Як п’ятірка за контрольну роботу. Як олімпійська

медаль, як…

— Хто такий Біджо? — перебила Аніту Мар’яна.

З Біджо познайомилася тої ж бурхливої насиченої доби, за

півгодини до опівночі. Тільки закінчила готувати тефтелі в то-

матному соусі — з базиліком, часничком. Рецепт вихопила

131

з Інтернету ще після обіду з Анітою, бо раптом відчула себе

справжньою хазяйкою. Не все ж у сусідки під’їдатися. Ярко

повернеться, Мар’яна йому — справжню італійську страву,

якщо він уже так сильно полюбляє Італію і незрозуміле кват-

роченто. Змоталася в неблизький «Фуршет», накупила фар-

шу, приправ, хліба без дріжджів, вина. «Добре, що Хотинський

грошей дав», — усміхнулася без сорому.

Хотинський наче чекав. Мобільний — дзелень.

— Золотце, вже четверта. Ти на потяг не спізнишся?

Мар’яну смиконуло не від рівного, як мертве болото, голо-

су. Те «золотце», що завжди сприймала, як пестощі, раптом

викликало відчуття відрази і нудоти.

— Уже збираюся, — пробурмотіла поспіхом. — Вибач. Не

можу зараз говорити…

— Щасти, — не запідозрив підступу. А Мар’яна як засіла

біля мобільного, так і просиділа до шостої, чекаючи на хроніч-

ні контрольні в голову.

Хотинський не пустив процес напризволяще — щопівгоди-

ни надзвонював: ти де? Вийшла з архіву? Добре. Уже на вок-

залі? Чудово, золотце, купи собі води і бутербродів. Сусіди

в купе нормальні? Полиця нижня? Як верхня? Я купував ниж-

ню. Помінялася зі старенькою? Яка ти милосердна, золотце.

Коли годинник показав шосту й потяг на Дніпропетровськ

без Мар’яни помчав на схід, перелякалася: коханець не відче-

питься! Довбатиме і довбатиме дзвінками щогодини, може, по-

просити передати мобільний провідниці чи, приміром, портьє

в готелі… А якщо в цей час поряд із Мар’яною буде Ярко?

— Дідько, це неможливо!

Які тефтелі? Сушила голову, ніяк втямити не могла, що би

таке збрехати, аж поки погляд не впав на підзарядку. Підхо-

пилася — Боже, яка ж вона ловка! Набрала коханця.

— Телефон розряджається. А підзарядки знайти не можу.

— Я точно клав твою підзарядку в сумку.

— Немає ніде.

— Може, ти погано шукала?

132

— Та нема! Я в Дніпропетровську в готелі попитаю… У них

же мають бути підзарядки. Чи куплю… Завтра зателефоную… —

відрубала зв’язок, розсміялася — ох, ловка! — і врешті по-

бігла на кухню тефтелі готувати.

Тільки перемазала пальці фаршем — Аніта з Федею: ми на

Майдан, тож зачинися гарненько, щоб, не дай Боже, якась

сволота у двері не ломилася, бо тут райончик сумнівний.

— А ви надовго? — спитала Мар’яна.

— Вимогам часу неможливо відвести певний час, — відпо-

вів філософ Федя.

Аніта загорнула у велику вовняну хустку казан із вареною

картоплею, наскладала закруток у клітчасту торбину, все те

всучила Феді: менше слів!

Мар’яна зачинила за сусідами двері, усміхнулася: як же

гарно, що всі розбіглися. Тепер уже ніхто не відволіче — зро-

бить тефтелі, маякне Яркові, щоби швидше біг додому, наллє

в гранчаки вино… Ніби все по-справжньому: сім’я, жінка чекає

на свого мужчину вдома, робить справжнє діло, не суп якийсь

із пакетика…

— Чому ж я свічок не купила?! — вмостилася на кухні

й, перш ніж взятися ліпити тефтелі, відіслала Яркові sms-ку:

«Повернися ще сьогодні!»

«Неодмінно», — отримала відповідь за мить.

— Мій ти… — збудилася, давай тефтелям раду давати.

Не їжу готувала — радість. Кулька до кульки — красені!

Над соусом ворожила, аж втомилася: і все ж красиве виходить, як на картинці, а вже смачнюче… Так захопилася — про час

забула: тефтелі ще тушкувались у соусі на плиті, коли Мар’я-

на почула біля дверей підозрілий шурхіт. Не вагалася — вхо-

пила качалку, причаїлася в темному коридорі.

— Навіть не намагайтеся, падлюки, — прошепотіла: ніко-

му свою радість не віддасть. І думки не промайнуло: то ж Ярко!

Не міг він зруйнувати гармонію цього надзвичайного вечо-

ра, мав з’явитися лише тоді, коли тефтелі домліють, Мар’яна

133

викладе їх на таріль, притрусить зеленню, потім умиє обличчя

і вдягне файну прозору туніку з шифону…

Двері розчахнулися. Мар’яна зойкнула і щосили метель нула

качалкою перед темною постаттю. Спалахнуло світло.

— Моя Мар’яна, — усміхнувся Ярко. З-за його спини дів-

чину розглядали двійко його супутників.

— Біджо, — незворушно-спокійно представився атлетич-

ний грузин років тридцяти. Лишень торкнувся щоки, на якій

качалка залишила дотичний слід.

— Ого! Наша людина! Наша… — на Мар’яну з цікавістю

косував рухливий юнак років двадцяти: конопатий, світлово-

лосий, розхристаний. — А я Аврора!

— Крейсер? — спитала спантеличена Мар’яна.

І пошкодувати не встигла, що все склалося геть не так, як

нафантазувала. Події розвивалися надто стрімко… За мить уже

сиділа біля столу на кухні, бо трійця одноголосно постановила: мужчини на стіл накриватимуть. Діставали з пакетів хліб, сир, ковбасу, різали, розповідали: промальпи, уже рік разом на

висоті — Ярко, Біджо і Аврора, а конопатого Вовчика Авро-

рою прозвали, бо прізвище його — Крейслер.

— І не «крайслер», і не «крейсер», але до крейсера ближ-

чий! Гламур і пафос зневажає, як що не так — без слів у пику

лупить. Тому Аврора! — сказав Біджо. Виставив на стіл таре-

лі з бутербродами: — Прошу!

— А в мене… тефтелі, — врешті отямилася Мар’яна. —

З базиліком і часником. У томатному соусі. Спробуєте?

Ярко їв і усміхався Мар’яні. Аврора і Біджо розчинилися.

Мар’яна їла і дивилася на Ярка. Активним фоном звучав збу-

джений голос Аврори — розповідав щось завзято, та Мар’янин

слух вихоплював лише окремі слова: вогонь згас, мєнти, а ми

притягли шини… Аврорі густим, важким, як хрест, голосом

відповідав Біджо: хворіють, ніс зламаний, краще зранку…

— Ярку! — раптом голосно звернулася Мар’яна. — Що

таке кватроченто?

134

І всі замовкли.

— А-а-а… То просто, — вигукнув Аврора. — Ярко розпо-

відав. Це коли люди врешті починають відчувати себе людьми.

Як оце у нас зараз…

— Чуєш, помовч! — зупинив його Біджо, кивнув Ярко-