Покров - Дашвар Люко - Страница 50

— Як повернуся, щоби і духу твого не лишилося!

— Стій! — баба кинула на стіл сиру курку, яку саме зби-

ралася на порційні шматки різати. Руки об фартух витерла. —

Не йди у ніч. Як уже так тобі несила — я піду…

Посунула до передпокою. Мар’яна — услід. Ще горіла,

пекла бабу гнівним поглядом. Бабця обмоталася лахміт-

тям своїм, напнула смішну плетену шапку з оленями, торбу

на плечі.

— У твоєму мобільному мій номер є…

— Не згодиться!

— Хто зна? — бабця переступила поріг, озирнулася до

онуки.

— Що дивишся? Журба?.. — вигукнула Мар’яна зухва-

ло. — Доню свою найди! Їй пожалійся!

Царівна не сумувала, азартно обставляла нове життя всім тим, про що роками безнадійно мріяла. Меж нема! Попервах пита-

ла Шуляка: «Дзеркало венеційське купити можу?»

— А чому ні? — усміхався щедрий Славко.

— Двадцять тисяч…

— Євро?

— Гривень.

— Бери!

— А рояль білий?

— Ти граєш?

— Буду уроки брати.

— Ну, давай… Піаністка!

В одному тільки конфлікт. Славко казав: «Звільняйся зі

свого архіву, Адко! Нащо тобі той пил? Та царівна вперто

трималася за останню ниточку, що пов’язувала її зі старим,

таким звичним життям».

— А перед ким я в новому костюмі ходитиму? Перед то-

бою? — округляла тевтонські прозорі очі. — Тобі — аби

я взагалі без одягу.

211

Шуляк реготав, погоджувався: «Роби, що заманеться, Адко!

Знатимеш, що то таке — жити зі справжнім мужчиною!» Зни-

кав на день-два: «Справи, люба! Не крутитимуся — гавкнеть-

ся наше щастя. Не сумуй! Я приноситиму, ти витрачатимеш».

Вручив Аїді безлімітну банківську картку. Нормально?

Царівна не зрадила уродженій стервозності, відповідала

в’їдливо:

— Поки що нормально…

Сумління не турбувало — хіба пробитися до Адиного сер-

ця крізь мотлох із шуб, тканин, черевичків, бронзових люстр, шовкових піжам, мармурової ванни і змішувачів із позолоче-

ними лебедями замість краників. Бачила Аїда такі в Інтерне-

ті… Одне дивувало царівну: все до хрущовки на Воскресенці

приміряла. І дзеркало венеційське, і білий рояль, навіть по-

золочених лебедів. Розставляла їх подумки в обмеженому

панелями мізерному просторі на п’ятому поверсі: рояль біля

вікна поставить, дзеркало — навпроти, щоб у вітальні біль-

ше світла…

— В’їлися в мене злидні, як п’явки! — дратувалася. Навіть

вирішила, що настав час вдарити по бідній минувшині дорого-

цінними прикрасами. Пафосно вдарити, по-багатому.

— Хочу автівку з водієм! — повідомила Шулякові. — Що-

би возив мене в місто на закупи.

— Нормально, — кивнув коханець. — У мене «тойота»

майже нова без діла іржавіє, — подумав мить, на Аїду гля-

нув. — А мужика не проси. Знаю я тебе, Адко! Краще я тобі

водійські права куплю.

Під кінець січня царівна вишивала столицею на червоній,

як помідор, «тойоті», навчилася гучно натискати на клаксон

і показувати «фак» обуреним водіям.

— Ти що, не бачиш, що я їду?!

Поїздки за кермом збуджували не гірше за секс, одне біси-

ло царівну: центром не покатаєшся. Клятий Майдан розтікся

на півміста, там барикади, тут патрулі й заблоковані вулиці. Та

революційні пристрасті не збили з курсу.

212

— Прикрасу собі хочу… Вишукану й ексклюзивну. Не все ж

мені кольє з білого золота носити. Під кашеміровий бордовий

костюм геть не пасує. І сережок гідних не маю.

Ювелірні салони в центрі не працювали. Аїда порилася в Ін-

тернеті, знайшла сайт антикварного салону на Червоноармій-

ській, що він торгував старовинними прикрасами. Продивила-

ся асортимент, зупинила свій вибір на золотих сережках зі

смарагдами і, хоч зелений ніколи не входив у пріоритети, за-

горілася: сто років тому сережки належали комусь із жінок

відомого в столиці сімейства підприємця Бродського. Цілком

пристойний рівень для царівни.

Антикварний салон зустрів наглухо зачиненими броньова-

ними дверима. Над входом камер більше, ніж на Алькатрасі.

Натисла кнопку дзвінка:

— Я вам телефонувала! З приводу сережок…

Статечний хазяїн із дорогим годинником на зап’ястку, схо-

жий вільною зачіскою на Хостікоєва, чемно запросив усере-

дину, викидайло ростом із Кличка миттю зачинив двері, огля-

нувши перед тим швидким оком підходи до салону. Довгим

вузьким коридором попрямували спочатку до великої зали,

повної старовинних меблів і предметів декору. Хазяїн розчах-

нув непримітні двері в кінці залу — прошу! Аїда зробила крок

у повну темряву і навіть перелякалася на мить: зараз її тут

замкнуть і жорстоко катуватимуть, перш ніж вона віддасть

безлімітну банківську картку.

Спалахнуло світло.

— Прошу, — знову чемно повторив чоловік, вказав на

старовинне, оббите оксамитом крісло біля круглого ампір-

ного столу з дивакуватими гнутими ніжками, на які й дихати

страшно було.

Аїда відчула себе старою обтріпаною ґавою, яка залетіла

з переляку в царський палац. А їй уже: чай-каву?! Келих біло-

го вина? Знітилася. Поправила на грудях коштовне кольє з бі-

лого золота.

— Я з приводу сережок… — повторила, як пароль.

213

На чорному атласі — з десяток різних за віком, художньою

цінністю й ціною прикрас, посеред них і сережки сімейства

Бродських. Роздивлялася манірно всі, бо чомусь подумала, що

так роблять постійні клієнти салону — не поспішають, при-

кладають до вух по черзі кожні, капризно вигинають вуста,

супляться: щось воно не те…

— Зверніть увагу на ці діамантові сережки. Початок два-

дцятого століття, робота майстерні Нестеренка…. — хазяїн

нахилився над столиком, аби підхопити прикрасу з чорного

атласу, сорочка на шиї розстібнулася, з-під неї — золоте пу-

зате сердечко…

Аїда заклякла.

— Вам зле, пані? — хазяїн помітив: лице дивної клієнтки

закам’яніло, зблідла.

Аїда простягнула руку, вказала на золоте сердечко.

— Продайте!

Хазяїн посміхнувся приязно, намагаючись приховати при-

крість. Сховав сердечко під сорочку, застібнув неслухня-

ний ґудзик.

— Вибачте. Не продається.

— Жіноча прикраса! Вам геть не личить, — забула, навіщо

припхалася. Скутість зникла, вчасно повернулася природна

стервозність, відсунула чашку з кавою, чорний атлас із сереж-

ками. — Продайте!

— Даруйте, ні!

— Чому?

— Талісман. З цього сердечка почався мій антикварний

бізнес.

— Де ж ви придбали його?

— У п’янички за тисячу купоно-карбованців. Пам’ятаєте

ті часи?

— Я заплачу тисячу доларів!

— І за десять не продам, пані. Вибачте. Художня цінність

його невелика, проте серце — з історією. Належало колись

сімейству Йоганна фон Лютцоффа.

214

— То все — брехня! Воно — моє! У мене його… вкрали!

Не вірите? На зворотному боці — літера К, і якщо підчепити

пальцем хвостик літери — воно відкриється.

— Так і є… — хазяїн зацікавився, присів навпроти Аїди. —

Поважаю людей, які зберігають пам’ять про предків. Проте…

Я немало часу присвятив вивченню історії цього серця. Літера

«К» — значить Курт. Курт фон Лютцофф. Бачте, це сімейство

замовило ювелірам у Варшаві одинадцять таких сердець — для

кожної дитини, бо їх у пана Йоганна було аж одинадцятеро.

Я маю відомості вже про п’ять таких сердець по всьому світу.

— Ви помиляєтеся! «К» — то Косташ. Моє дівоче прізви-

ще. Мені його тато подарував, а йому — його мати… Продай-

те! — вчепилася кліщем. — Я півжиття його шукала. Вам —

лише талісман, а для мене — то… — аж схлипнула.

І почалися торги. Хазяїн виявився ще тим жуком: відмітав

усі пропозиції Аїди, аж поки…

— Добре, давайте так… Я з себе знімаю, — дістав сердечко