Покров - Дашвар Люко - Страница 52

Мар’яни подалася стривожена Аніта, видихнула полегшено.

— Слава Богу… Ти з Ярком, дитино?

Мар’яна пополотніла. Похитала головою — ні. Аніта не

повірила — зазирнула за спину дівчини, у порожнечу темно-

го під’їзду.

— Та що ж це?.. — приклала руку до серця. — «Валокор-

дин»… Зараз…

219

Посунула до своєї кімнати, залишила Мар’яну посеред тем-

ного коридору. Мар’яна зробила крок до Яркової кімнати.

Завмерла. Штовхнула двері…

У кімнатці ще правила ніч, та навіть без світла Мар’яна

бачила — на ліжнику хтось дихає важко.

— Ярку?.. — намацала вимикач. Спалахнуло світло.

На матраці лежав блідий Біджо з синіми колами синців

навколо очей. Підтримував лівою рукою перев’язану правицю,

мружив очі.

— Привіт… — прошепотів слабко.

— Що сталося?.. — коліна підігнулися. Опустилася на ліж-

ник поряд із Біджо.

— Усе… нормально, — Біджо скривився з прикрістю: мов-

ляв, пусте, нема про що балакати.

— На Майдані?

— Біля Будинку офіцерів.

— Там теж війна?

Біджо глянув на Мар’яну здивовано, наче питав: «Хіба ти

сліпа? Новин не дивишся, людей навколо себе не бачиш?»

Мар’яна і не збиралася читати по очах.

— А де Ярко? — спитала якомога спокійніше, хоч серце

виплигувало з грудей.

— Не знаю…

— Ні, ні… Ти про що?! Ви — друзі! Ви весь час разом: на

верхотурі, після роботи, на Майдані! — підхопилася. Забігала

по кімнатці, забула, що Біджо зле. Дивилася бідасі в очі, трем-

тіла від гніву: — Де Ярко? Чому ти не знаєш, де Ярко? Ти

маєш знати!

Біджо брови звів, кивнув, спробував підвестись.

— Ти права… Я зараз…

— Ні! Тільки не це! — у дверях стала схвильована Аніта.

Оминула Мар’яну, до Біджо: — Тобі не можна вставати! Кіст-

ка зламана! Температура до сорока підскакує, побитий весь.

Хоча би тиждень відлежися… — до Мар’яни озирнулася, в очі

їй: — Маємо зберегти кожне життя, яке зможемо! Кожне!

220

— Ярко… — прошепотів Біджо.

— Аврора Ярка шукає! Друзі йому помагають, Федя десь

вештається, людей розпитує, а ти поможеш, як одужаєш! —

Аніта знову запурхала навколо Біджо: поправляла подушку під

головою, мацала лоб, хитала головою.

— Що з Ярком сталося? — лякаючись власного голосу,

глухо спитала Мар’яна.

Аніта потьмяніла. Біджо зсунув брови.

— Зник. Три дні тому. Прямо на Майдані. Відійшов від

намету, куди ми інформаційні листки привезли. Хотів людям

скоріше роздати. І… все.

Мар’яна відчула, як у голові ворушиться темна тінь, шепо-

че: «Я розповідатиму тобі про життя… Його немає!»

— Замовкни! — вигукнула відчайдушно. Круглими від жа-

ху очима повела по кімнатці: карабіни, ноутбук, книжки іта-

лійською, велика родинна світлина — хай би їй грець! — Ані-

та затулила рота долонею, Біджо зціпив вуста.

— Я… Поля, — прошепотіла.

— Про що ти, дитино? — обережно спитала щиросерд-

на Аніта.

— Я — Поля, — спустошено повторила Мар’яна.

Розділ 7

Наосліп

У сі шляхи вели на Майдан. Сліпим сірим ранком 1 лютого

2014 року Мар’яна поспішала в буремний центр столиці:

ноги бігли, думки попереду ніг. Скоріше! Ярко там! Аніта,

Біджо, Аврора, Федя, чужі незнайомі люди просто не розумі-

ють, де його слід шукати, а Мар’яна зможе — серцем відчує.

Ще здалеку побачила чорний дим, міліцейські кордони. Ткну-

лася до одного.

— Куди? — міліціянти наїжачені, злі — добра не жди,

щити, палиці.

Повернула назад, у двори — перелазила через кучугури

снігу, вишукувала шпарину.

— Мені треба, треба! — шепотіла відчайдушно.

Вискочила до скверу біля театру Франка, роззирнулася роз-

гублено: може, дворами пробереться?

— На Майдан? — кремезний хлопець із рюкзаком за пле-

чима сунув до малопримітного підворіття.

— Ви… прошу… проведіть!

Кивнув.

— Ходімо.

222

Випірнули з підворіття біля консерваторії, хлопець махнув

рукою в бік Майдану: «Прямуй до наметів, тільки обережно».

Мар’яні здалося, Майдан — суцільне вогнище. Перелякалася.

— А ви… хіба не туди?

— А я в тили, — усміхнувся хлопець, показав на рюкзак. —

Дарунки несу мєнтам.

Мар’яна зціпила щелепи, посунула до наметів, роззиралася

приголомшено. Майдан початку лютого ніяк не нагадував мир-

ну територію вільних людей, яким Мар’яна побачила його

одразу після Нового року. Вогнища палали, та біля них не

клопотали люди, підкидаючи дрова і помішуючи кашу в каза-

нах. Інші справи. Зміцнювали барикади, виколупували бруків-

ку, ладнали зброю — палиці, щити… Юні хлопці із закритими

балаклавами й банданами обличчями вже не влаштовували

ідеологічних дискусій із розгубленими й опонентами, тягнули

все, що траплялося під руки, на барикади: потім поговорять…

Після перемоги. А над усім тим, над величезним, охопленим

протестом простором, ширяла грізна, як чорна хмара, тривога.

Мар’яна поткнулася до КМДА.

— Героям слава! — впевнено відповіла юнакові, що вар-

тував біля дверей. — Я до Полі…

— Поля зараз у сотні «Ведмедя».

— А де та сотня?

— Охороняє Будинок профспілок.

Будинок профспілок походив на великий розбурханий вулик.

Відбувалося щось надзвичайне. Мар’яна зрозуміла те, бо ніхто

не зупинив на вході, не заступив шляху: люди стояли купками, збуджено жестикулювали, обговорюючи щось, певно, дуже

важливе; чоловіки тягнули кудись каністри і ящики з продукта-

ми, ліками, порожніми пляшками. З десяток телекамер, напру-

жені журналісти. Мар’яна побачила дебелого чоловіка в бала-

клаві — ніс пакет із надписом «Ліки», роззирався напружено.

— Вибачте, ви не знаєте, де тут лікарі? — Мар’яна подала-

ся до чоловіка. У нього ж ліки, він точно знає, де Полю шукати.

223

— А там… — чоловік непевно махнув праворуч, заспішив.

Мар’яна бачила, як підійшов до складених штабелем ящиків

з ліками, поклав поряд пакунок, поквапився геть.

Мар’яна не встигла й подивуватися поведінці чоловіка в ба-

лаклаві, хтось уже кричав: «З дороги!» Відійшла до стіни і по-

бачила червоний хрест.

— Мусько, ти вчасно, рук не вистачає, — Поля перев’язу-

вала попечені пальці сивому чоловікові з довгими гуцульськи-

ми вусами. — Подай бинт, ножиці!

Тільки по півдні, обробивши рани більш ніж двадцятьом

майданівцям, змогли перепочити мить.

— Дякую, що прийшла, — сказала Поля.

Вийшли з Будинку профспілок, примостилися поряд, біля

теплого вогнища. Закурили, додали тютюнового диму до чорної

хмари над Майданом. І кава знайшлася.

— У мене біда, Полю. Мій хлопець зник. Як твій Ігор, —

Мар’яна вихлюпує горе невтримно, не зупинити, не переби-

ти. — Він теж… студент. Ми ж дурні були: тільки не зі студен-

тами! А Ярко… Він особливий. Ми… трохи погубили одне

одного. Я пішла, залишила його. А коли повернулася, мені

кажуть: зник. Прямо на Майдані. Я до тої баби хочу. Яка тобі

про Ігоря розповіла. Де її шукати?

— Кривошиїха з калушанами жила. Пам’ятаєш намет, де

ми її шукали, — відповідає Поля, та з подругою не йде — з Бу-

динку профспілок уже гукають: «Полю, ти де?..»

Знайомий старенький намет військового зразка не змінився:

над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева файно виріза-

ний. Біля намету вже не така пухкенька — змарніла, втомле-

на, та не сумна, бадьора, — жіночка у вовняній хустці попід

груди дрова рубає.

— Чого ж ви самі сокирою махаєте? А чоловіки? — не

втримується, питає Мар’яна.

— Чоловіки периметр боронять, — відповідає жіночка.

Хреститься. — Боже поможи!

224