Покров - Дашвар Люко - Страница 8

себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».

Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному ма-

єтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози

і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові

листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюб-

ський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Са-

мійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три

місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що похо-

вали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо

такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семи-

любський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпо-

ряджень для нащадків…

Розділ 2

Мар’яна

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше,

ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї — весь

світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомир-

ській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на

все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі

заздалегідь — угамувати розбурхані сподівання, взяти себе

в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михай-

лівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять

хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як

будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим,

проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!

Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська

ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива,

вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майда-

ну все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами,

тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все

росла, так стрімко росла: стань на її шляху — знесе!

Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чо-

му ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки

промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?!

34

На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до ньо-

го вчасно не гідна!

— Вибачте, можна? Можна пройти?! — виставила руки

вперед — розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок

Трьохсвятительською нагору. Де там!

— Усі нормальні йдуть на Банкову! — збуджений хлопець

підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.

— Та відчепися! — Мар’яна вирвалася, зиркнула на годин-

ник: 18.55. — Дідько! — розгубилася. Перечекати? А час

ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як

на нерест, проти течії. — Пропустіть! Та дайте пройти! Питання

життя і смерті!

До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на вось-

му. Отак.

…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.

Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хо-

тинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого

дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі — лузерша! Усі

двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі

збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками

в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інститу-

ту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій»

тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійча-

ними заробітками пристойну роботу знайшла, — із цим ще

можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?!

Мар’яна ж так жадає щастя — зі шкіри лізе! Щоранку красу

наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі

чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста,

застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, стату-

етка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж

і досі одна?.. Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як

Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано

придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара

35

кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні

зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взна-

ти! Від злого горя навіть цноту втратила без любові — з ви-

падковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психо-

нула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати!

А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від

мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за

п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив

Мар’яні розпач. Так мордувалася — аж би під потяг кинулася,

якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені

року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим

досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.

— Хотинський не прийшов… — прошепотіла тьмяно над

уже холодною кавою.

Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді

кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-мене-

джером у престижну рекламну агенцію. Виманювання гроши-

ків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не

здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок

приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування

квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’я-

на вчепилася в роботу — не відірвати. Раніше за всіх з’являла-

ся в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних

макетів, одного боялася — знайомства з безпосереднім керів-

ником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за

кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:

— Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції

вичавить.

— Що я маю робити, аби йому сподобатися? — спитала

Мар’яна.

Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені

знати, що в Хотинського в голові.

Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову під-

леглу без емоцій.

36

— Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група

веде пивний бренд! — тільки й порадив.

І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу

вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського.

Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобати-

ся тобі! І не заради роботи», — билася настільки гаряча дум-

ка — ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закін-

чення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де

медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, — вихлюп-

нути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.

— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені

би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би

звільнилася!

— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагаду-

вала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською).

Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і по-

дружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятипо-

верхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ято-

му поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашіла:

— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!

— А він який?..

— Він?.. Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до

нього тягнутися — все життя…

Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський

і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевнено-

му, гарному, невдаха Мар’яна?

— А скільки йому років?

— Тридцять…

— І досі один? — дивувалася Поля.

— Точно неодружений.

— Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч

дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотин-

ський — не твій.

37

Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безна-

дійною впевненістю: