Покров - Дашвар Люко - Страница 84

цоффів ще навесні 1917 року, а Олександра народила доньку

за півтора року, восени 1918-го. Отже, ніяких німців у родо-

воді, — розсміялася. — Бабця, мабуть, засмутиться.

Пітера цікавили інші реалії.

— Хтось із твоєї рідні приїде на вінчання?

Мар’яна згадала насуплену бабчину пику, ошелешену ма-

тір, здивованого тата. Бабця далі всіх Мар’яну проводжала,

коли та до столиці поверталася. Дійшла до хвіртки, руки

торкнулася.

— Тобі, квітко моя, — сказала, простягнула онуці золоте

пузате сердечко на ланцюжку. — Вдягни, як до храму підеш.

Усе-таки фамільна річ.

Мар’яна усміхнулася сумно.

— Як можна? — пояснила Пітеру. — Тато ще на інвалід-

ному візку, мама і бабця його доглядають. Ми самі до них

у Дорошівку після вінчання поїдемо. Познайомлю вас, — за-

думалася, додала: — Ти сподобаєшся… моїй мамі.

…А на небі плакала душа Яреми.

— Німець… Німець — батько. Як же не додивилася? Не

здогадалася?!

Поряд тішилася душа Станіслави, вінчаної дружини

Яреминої, що і після смерті від неї нікуди.

360

— Хоч тисячу разів хай до душ своїх предків кланяєть-

ся і кожного на ім’я назве! Нічого вдіяти не зможе, і душі

не зможуть прокляття зняти, бо не всіх віднайшла…

Чужих молитиме, а для чужих Дороші — чужі. Згинете!

Згинете…

На Медовий Спас у Свято-Іллінській церкві на Подолі (бо

дівчина настирливо просила — саме тут хочу!) для Мар’яни

і Пітера визначили дату вінчання одразу після Спасу Хлібного.

— Я — наречена… — Мар’янине серце огорнула радість.

У весільному салоні з хвилюванням роздивлялася невагомі,

схожі на тополиний пух, сукні, взуття, аксесуари. Прицінюва-

лася. Пітер не пояснював, де взяв гроші: просто дав Мар’яні

дві тисячі баксів і попросив бути найчарівнішою. За тиждень

до вінчання вже милувалася в хрущовці на Воскресенці то-

ненькою, як павутиння, фатою, напівпрозорими рукавичками

та білосніжними, стильними до запаморочення лодочками, які

відкусили від бюджету одразу чималий шмат.

— У мене ніколи не було таких дорогих і гарних черевич-

ків, — крутилася перед дзеркалом у черевичках, фаті й рука-

вичках. Сукню для економії взяла напрокат, її обіцяли доста-

вити в переддень урочистостей.

Одне псувало настрій — Поля так і парилася за ґратами.

Мар’яна щодня зідзвонювалася з адвокатами, яких винайняв

Пітер, та чула лише погані новини: слідство знайшло в одязі

Ігоря Полину хустину зі слідами крові, шматок Ігоревого ша-

лика був у Полі в руці, коли її затримували, а решту шалика

виявили обв’язаним навколо шиї хлопця.

— Як шматок Ігоревого шалика в Полі опинився? — роз-

питувала Мар’яна.

— Розповідає, що знайшла його під деревом, тому і ста-

ла там копати, бо зрозуміла — знайде тіло Ігоря, — пояс-

нював адвокат.

361

— Так логічно ж!

— У слідства своя логіка, і нам поки що не вдається знайти

розумний компроміс. У версію «Поля дізналася про місце по-

ховання Ігоря від баби-віщунки» не вірить ніхто.

— Але так і було! Я можу підтвердити.

— Повірте, цим ми тільки роздратуємо слідчих. Бажано

відшукати більш адекватних свідків, ніж баба з екстрасенсор-

ними здібностями.

Мар’яна засмучувалася.

— Може, слідчі з Полі убивцю ліплять, бо грошей хо-

чуть? — питала з відчаю.

— У вас є гроші? Це би допомогло налагодити неформаль-

ні контакти.

— Будуть. Скоро…

Уже й сумніву не мала — будуть! Благала Полю подумки

зачекати, передавала через адвокатів: «Тримайся, Полько!

Я тебе не покинула, мине зовсім небагато часу, і я зможу ку-

пити увесь світ, щоби витягти тебе на волю». Та чим ближче

час вінчання, тим настирливіше радість заглушала Полин го-

лос у серці Мар’яни.

Сиділи з Пітером в улюбленій кав’ярні на Подолі, наречений

показував світлину справжньої яхти — білосніжної, з вітри-

лами, штурвалом.

— Після вінчання лімузин одразу відвезе нас на яхту. Цілих

три доби — тільки ми, Дніпро… і двійко членів команди, які

обіцяють, що нам не доведеться з ними знайомитися, якщо

у нас не виникне бажання.

— Ми помремо з голоду! — щасливо сміялася Мар’яна.

— Один із членів команди — кок. Продукти я вже замовив.

— І шампанське?

— У першу чергу шампанське, — Пітер обіймав наречену,

нашіптував: — Я все тримаю під контролем, Мар’яно. Яхту

дослідив сам. Вона, справді, чудова й дуже романтична. У на-

шій каюті ліжко висить на ланцюгах…

362

— На ланцюгах?

Пітер кивав:

— Якщо не звертати на них уваги, здається, що воно літає

каютою.

Мар’яна пурхала. Останні ланцюги, які ще безнадійно нама-

галися прив’язати до реальності, розсипалися на порох, як

старий сургуч на листі Перпетуї. У переддень вінчання до хру-

щовки на Воскресенці привезли неймовірну сукню, Мар’яна

разів двадцять приміряла її, аби зайвий раз роздивитися себе

із захватом, і хоч домовилися з Пітером влаштувати ввечері

таку собі останню холостяцьку вечерю на двох — посидіти

в ресторанчику, випити за закінчення важкого періоду пошу-

ків, — умовила нареченого скасувати замовлення в ресторані.

— Хочу побути сама… — призналася. — Відпочити, ви-

спатися.

Пітер не дорікав. Домовилися, що за годину до вінчання

наречений заїде по Мар’яну на лімузині — покружляють міс-

том, перш ніж до Свято-Іллінської церкви спрямувати.

До ночі Мар’яна просиділа навпроти чудової вінчальної сук-

ні — курила, роздивлялася її із захватом, уявляла себе в хра-

мі поряд із Пітером і аж ні разу не засмутилася. Усміхалася: а потім яхта… І далі, по життю… Все для того зробила. Остання

справа лишилася. Тому і вдома лишилася — не знала тільки,

як розпочати.

Урешті наважилася. Дістала з рюкзака купу паперів, серед

них розшукала декілька скріплених аркушів із переліком імен

і прізвищ 126 предків до сьомого коліна по батьківській і ма-

теринській лініях.

— Сто двадцять шість… — прошепотіла. — У додатковому

скелеті людини сто двадцять шість кісток. Я десь читала. Наче

сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця — то ос-

новний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май

свій стрижень, дай волю своєму серцю? От я і думаю… Все

правильно вирішила!

363

Розклала аркуші ретельно. Видихнула, перехрестилася, хоч

ніколи на службу не ходила.

— Яремо… — покликала вголос.

На небі заплакала душа Яремина: ох, дитино… Марно то все!

— Станіславо… — продовжила Мар’яна. — До вас най-

перше звертаюся, бо з вас усе й почалося. Простіть уже одне

одного і нас заразом. Допоможіть із прокляттям упоратися.

Хіба вам самим не хочеться, щоби ваш рід продовжувався?

У нас і ваша кров, Станіславо. Згляньтеся…

Душа Станіслави отрутою — крап-крап: не діждешся!

Недарма поклони била, прокльони слала! Кінець крові До-

рошевій!

— Валеріане, син Яреми і Станіслави. Гнате, син Яреми

і Перпетуї… — Мар’яна вчитувалася в папірець, перш ніж

називала імена вголос, як першокласниця тримала пальчик

біля наступного імені, вела по аркушу, все читала, читала….

Дійшла до живих — до бабці Нати, матері, батька, — пе-

релякалася: а з цими як бути? Чому в Кривошиїхи не розпита-

ла геть усе?! До покійників їх? А то не вирок для них?

— Ні, то неможливо! — чомусь увірувала, продовжила

впевнено. — Бабо Нато, мамо, таточку… Допоможіть! Усіх до

сьомого коліна благаю, позбавте сили прокляття роду Доро-

шевого. Дайте пожити!

Завмерла. Прислухалася — тихо. «Хоч би знак який був», —