Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы - Шевченко Тарас Григорьевич - Страница 11

11

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,Сирота в ряднині, я колись блукавБез свити, без хліба по тій Україні,Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.Давно те минуло, як тими шляхами,Де йшли гайдамаки, – малими ногамиХодив я, та плакав, та людей шукав,Щоб добру навчили. Я тепер згадав,Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.Молодеє лихо! якби ти вернулось,Проміняв би долю, що маю тепер.Згадаю те лихо, степи ті безкраї,І батька, і діда старого згадаю…Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.Бувало, в неділю, закривши мінею,По чарці з сусідом випивши тієї,Батько діда просить, щоб той розказавПро Коліївщину, як колись бувало,Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.Столітнії очі, як зорі, сіяли,А слово за словом сміялось, лилось:Як ляхи конали, як Сміла горіла.Сусіди од страху, од жалю німіли.І мені, малому, не раз довелосьЗа титаря плакать. І ніхто не бачив,Що мала дитина у куточку плаче.Спасибі, дідусю, що ти заховавВ голові столітній ту славу козачу:Я її онукам тепер розказав.Вибачайте, люде добрі,Що козацьку славуТак навмання розказую,Без книжної справи.Так дід колись розказував,Нехай здоров буде!А я за ним. Не знав старий,Що письменні людеТії речі прочитають.Вибачай, дідусю,Нехай лають; а я покиДо своїх вернусяТа доведу вже до краю,Доведу – спочинуТа хоч крізь сон подивлюсяНа ту Україну,Де ходили гайдамакиЗ святими ножами,На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.Погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли —Ножі пощербили.Нема Ґонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Один тілько брат названийОставсь на всім світі,Та й той – почув, що так страшноПекельнії дітиЙого брата замучили,Залізняк заплакавВперше зроду; сльози не втер,Умер неборака.Нудьга його задавилаНа чужому полі,В чужу землю положила:Така його доля!Сумно-сумно гайдамакиЗалізную силуПоховали; насипалиВисоку могилу;Заплакали, розійшлися,Відкіля взялися.Один тілько мій ЯремаНа кий похилився,Стояв довго. «Спочинь, батьку,На чужому полі,Бо на своїм нема місця,Нема місця волі…Спи, козаче, душа щира!Хто-небудь згадає».Пішов степом сіромаха,Сльози утирає.Довго, довго оглядався,Та й не видко стало.Одна чорна серед степуМогила осталась.Посіяли гайдамакиВ Україні жито,Та не вони його жали.Що мусим робити?Нема правди, не виросла;Кривда повиває.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто додому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.А тим часом стародавнюСіч розруйнували:Хто на Кубань, хто за Дунай,Тілько і остались,Що пороги серед степу.Ревуть завивають:«Поховали дітей нашихІ нас розривають».Ревуть собі й ревітимуть —Їх люде минули;А Україна навіки,Навіки заснула.З того часу в УкраїніЖито зеленіє;Не чуть плачу, ні гармати,Тілько вітер віє,Нагинає верби в гаї,А тирсу на полі.Все замовкло. Нехай мовчить:Така божа воля.Тілько часом увечеріПонад Дніпром, гаємІдуть старі гайдамаки,Ідучи співають:«А в нашого Галайди хата на помості.Грай, море! добре, море!Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

НАЙМИЧКА

Между городом Кременчугом и городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом. Откуда она взяла такое название, это покрыто туманом неизвестности. Чумаки же рассказывают вот какую былицу.

Жил в городе Крюкове (что за Днепром, против Кременчуга), так в этом городе Крюкове жил богатый, неисчислимо богатый чумак Роман. Каждое божие лето отправлял он две валки, по крайней мере, возов в двадцать каждая, одну на Дон за рыбой, а другую в Крым за солью. К первой пречистий чумаки, его наймиты, возвращалися в город Крюков. Часть добра сваливалась в его коморах, а с другою половиною добра он уже сам отправлялся в город Ромен с своею валкою. А шел он вот какою дорогою: сначала на Хорол, так что ему Золотоноша оставалася вправо, а Веселый Подол влево, потом из Хорола на Миргород, из Миргорода на Лохвицу, а из Лохвицы уже в Ромен. Так посудите сами, какой он круг всегда давал. И для почтаря это чего-нибудь да стоит, а про чумака и говорить нечего. Вот он однажды, продавши нароздриб и частку гуртом свое добро в городе Ромнах, думал было возвращаться домой, да приостановился ненадолго около корчмы, около той самой корчмы, что и теперь стоит уже за городом Ромнами, под вербами, на Лохвицкой и Зиньковской дороге и на Ромодановом шляху.

А тут уже, под вербами около корчмы, стояло десяток– другой чумацких возов распряженных, а кой-где под возами сидят себе люди добрые да горилку кружают. Вот он остановился со своею худобою, снял шапку, помолился богу и, обратившись к чумакам, сказал: