Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайца - Йогансен Майк Гервасиевич - Страница 15

«Леонардо, ти покинув мене!» — ще раз проквилив ніжний голос Альчести і змовк. Ліщина тихо схилилася над доктором, його стало млоїти, на мить сонце пронизало корони дерев, і Леонардо зомлів.

X

Тим часом Альчеста, ламаючи руки і спотикаючись об весла, що мертві лежали на лісовій стежці, бігла вперед. Перед нею щось хруснуло в кущах, — Леонардо! — скрикнула вона і кинулась до нього, але з кущів виросла гігантська незнайома постать.

У лівій руці постать тримала дерев’яну сопілку. Ласкаво посміхаючись, гігант підійшов до Альчести — а вона стояла перелякана й не знала, чи їй тікати назад, чи спитати про Леонардо.

«Я студент, — сказав гігант, — і прізвище моє Перебийніс. Мій прадід колись давно просив чимало — сімсот козаків з собою. Він рубав ляхам голови з плечей, а решту топив водою, як вам про це розповідав доктор Леонардо, коли ви пливли човном повз Манастирську гору. Я дoпіpy був вирізав своє прізвище на кручі, я бачив вас у човні. Я хотів гукнути з гори, бо ви завоювали моє серце, але доктор Леонардо…»

«Леонардо покинув мене», — тихо сказала Альчеста, і з-під довгих темнихвій поточилися дві великі ясні сльози. Студент узяв її за руки.

«Я грав для вас на сопілку, — просто сказав він. — Я грав мелодію про Перебийноса, мого прадіда. Забудьте про Леонардо!»

Він витяг з кишені номер газети, передостанній номер «Воче-Дель-Пополо». Він розгорнув газету, обережно вийняв з неї шматок сала і показав газету Альчесті.

«Доктор Леонардо Пацці, — написано було в газеті італій-ською мовою, — як виявилося, зовсім не є доктор Леонардо Пацці. Установлено, що справжнє його прізвище Дон Хозе Перейра і що він зроду еспанець. Повідомляють…»

Але Альчеста не слухала далі. Розгніваним жестом вона наказала Перебийносові не читати.

«Еспанець! — закричала вона. — Еспанець, і він наважився!… він посмів!…» Спазми здушили їй горло, вона поточилася, повіка зімкнулися під вогненними очима. Перебийніс легко і зручно підхопив її правою рукою. Лівоювін підібрав весла і побіг стежкою вниз до ріки.

Щось тепле і м’яке ласкаво залоскотало шию Альчесті. Вона опам’яталася і схопила рукою пухнате руно рогозу. Під собою вона побачила воду. Перебийніс стояв коло причалу і, тримаючи її правою рукою, одмикав човна.

«Як мені звати вас, мій спасителю?» — тихо спитала Альчеста.

Перебийніс не одповів нічого. Він одімкнув човна, заправив весла в бабайки, улаштував сало на носі, посадив Альчесту на кормі і двома могутніми ударами вигонив човна на середину ріки. По тому він звів голову; і його ясно-блакитні очі зустрілися з темними очима Альчести.

«Ви можете звати мене Орестом, — сказав він. — По-нашому це буде Яресь. Ви чуєте, як солодко ячать бджолоїди і шугають надкручею. Ви бачите, які золоті їх тіла і які блакитні їх крила. Я, дужий і веселий, повезу вас у далекі озера».

«Оресте! — Ні… Яресю! — мовила Альчеста. — Подивіться, як грає вода під сонцем. Подивіться, як дугою зігнулася куга і в дузі найніжнішою плівкою устряг водяний шар. Він грає сімма фарбами райдуги, він тремтить усіма фібрами своєї ефемерної душі, але він живе, і повз його вода, його мати, тече в далекі озера. Яресю! Наша зустріч — як це невічне водяне око — настане ніч — і назавтра його може не бути. Яресю! Пливім у далекі озера!»

«Альчесто! Вже минають гори, і от вищі й буйніші підходять до берегів очерета. Мов кінне військо, стали вони коло води напувати коней, і значки їх хиляться і мають над головою. А коли звечоріє, вони стануть чорні й грізні, як незчисленні інтеграли у книзі професора Струве, що по ній мені, леле, доведеться складати іспит. Трудні ті інтеграли для козацького внука і селянського сина. Та я подолаю їх, як цей човен перемагатиме очерета в озерах, пробиваючи стежкy. Дивіться, очерета стали, мов кінне військо, над водою. Вони кивають головами й списами, це вони кажуть вам, що я люблю вас, Альчесто!»

«Яресю! Вже минають гори, і ліс на них тремтить. Він тремтить, і нікель сиплеться на нього з сонця, обсипе ясен, блисне в землю і знову займається на коронах. Ніби зелені шовкового паперу корони розмінюються на нікелеві гелери і падуть униз, підкопуючи ясеневий бюджет. Нікелем блищать ясени і минають на горах. Вони видзвонюють вам, що я люблю вас, Яресю!»

XI

Минули гори — Дінець розбивсь на Тридінчя й пішов один на Гомільшу, один під дюни ліворуч і один посередині. Перебийніс не вигрібав, бо човен сам нісся середнім Дінцем. Береги стисли його, він був як блискуча залізнича колія з двадцяти дзеркальних рейок, щільно споєних одна з одною. Човен летів по сталевій смузі, качки хмарами здіймалися на луках і з свистом летіли над головою. На березі сидів кроншнеп і встромив кривий ніс у мулку землю надбережжя. Чайки-тічитки чвалали бурими крилами в повітрі і раптом, як сніг, сипалися на луках.

Просто перед човном мрів Черкаський Бешкинь.

«Через міст від Черкаського Бешкиня буде Руський Бешкинь, — сказав Перебийніс. — Коли б я був ваш доктор Леонардо, — додав він похмуро, — я почав би розповідати вампро слово Бешкинь і що може значити це тюркське слово, далі — що таке Черкаси і як воно вийшло, що воно, оце слово, означує український народ, а наприкінці, щоб зробити вам приємність, ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілітичне.

Але я не доктор Леонардо (як, утім, і він не доктор Леонардо, а просто собі якийся еспанець Дон Хозе Перейра) і замість статистичних даних про сифіліс у Бешкині розповім вам казку про Велику Любов, бо, нарешті — що таке є й той сифіліс, як не знак від Великої Любови.

На однім хуторі недалечко Дінця жив вікодавній мудрий дідусь-пасічник. Багато років він добував меду з вуликів, багато років райдужні бджолоїди ловили його бджіл, аж от одного року зазнав дідусь любови.

Але полюбив дід не дівчину молоденьку і не ловку молодицю і не cтapy бабусю. І не хлопця полюбив дід, як подумали б стародавні елліни, коли б довелося їм послухати моєї казки.

Дід полюбив собаку — і собака полюбив діда. Укупі вони ходили на пасіку, і бджоли, поважаючи діда, шанували також його собаку. Уночі собака з’являвся на піч, і дід спав, поклавши сиву голову на його велике кошлате тепле тіло.

І от завжди в любові буває біда, коли нерівні віком ті, хто люблять одне одного. Старий був дід, а собака був зовсім молодий, йому хотілося гасати на полях, полювати, ловити все, що лякалось і тікало. Отож одного дня собака задавив курку.

Дуже гнівалися хазяї, сини дідові, але старий так сумував, що вони простили собаку. І знову щасливо жили дід з собакою, коли одного вечора собака не витримав спокуси і знов задавив курку.

Коли дід це побачив, у нього аж захололо на cepцi, і він зробив те, проти чого опиралася вся його душа, — він узяв дрючка і з слізьми на очах побив свого собаку. Та не помоглося й це, і сини дідові, щоб не було шкоди в хазяйстві, посадовили собаку на цеп. Уже не міг дід обідати вкупі з улюбленцем своїм, ходити з ним на пасіку й гуляти в полі і тільки щовечора приносив йому добрий шматок від свого злиденного обіду. І собака, сумний і невеселий, лизав дідові руку, аж сльози стояли тому в очах. І дід ішов сам спати на тверду незатишну піч.

Уранці наклав дід у торбу хліба, вийняв у миску меду, накрив чистим рушничком і поніс продавати в місто. На цілий день ішов старий, тож, підійшовши до собаки, довгойого гладив і потішав, а тоді оддав йому половину свого хліба, поцілував у писок і пішов геть у місто.

Собака поривався, вив і скавчав, і стрибав на цепу, але дід уже вийшов з двору. І до кола, що на ньому прикутий був цеп, підійшли кури.

Не знаю, як то сталося, тільки собака знов согрішив. Вибігли хазяї, бо була неділя і вони лежали в хаті, і, побачивши що собака задавив курку, зарубали його сокирою і одтяли йому голову.