Паразити свідомості - Вілсон Колін - Страница 26

А тепер уявіть, що паразити свідомості навмисно "заглушують" ваші відчуття, коли ви порівнюєте два випадки, які сталися з вами. Це однаково, що поміняти астрономові лінзи, вставивши замість прозорих задимлені. Дивиться той астроном на дві зоряні карти, але майже нічого не бачить. Людина мало чого навчається в таких випадках. А якщо вона ще й слабка або нервова, то робить зовсім хибні висновки — скажімо, що вогонь поганий, бо він пече.

Я перепрошую читачів за ці філософські відступи, але в даному разі вони дуже суттєві. Паразити прагнули перешкодити людям максимально розвинути свої здібності; вони "заглушували" наші емоції, затемнювали наші відчуття, щоб ми залишалися в невідані і блукали околяса, як у тумані.

І ось Вайсман у своїх "Роздумах про історію" робить спробу розглянути історію останніх двох сторіч, щоб виявити, як саме паразити повели наступ на людство. Він блискуче виконує поставлене перед собою завдання. Візьмімо поетів-романтиків початку дев'ятнадцятого сторіччя: Вордсворта, Байрона, Шеллі, Гете. Вони були цілком відмінні від поетів попереднього сторіччя: Драйдена, Попа та інших. Їхні свідомості були неначе могутні біноклі з високою здатністю зосереджуватись на сутності людства. Коли Вордсворт рано-вранці дивився вниз, на Темзу, з Вестмінстерського мосту, його свідомість загула раптом, як динамо-машина, накладаючи один на один безліч випадків. Якусь мить він дивився на людське життя згори як орел, а не з нашого звичайного черв'якового погляду. А коли людина дивиться на життя в такий спосіб (байдуже, хто вона: поет, учений чи державний діяч), вона охоплює одним поглядом усе життя з усіма його гранями й відтінками, вона усвідомлює значення еволюції людства.

І ось сама в цей момент історії, саме тоді, коли людська свідомість зробила цей величезний еволюційний стрибок уперед (еволюція завжди відбувається стрибками, так само як електрон стрибає з однієї орбіти на іншу), паразити свідомості пішли в наступ. Їхня кампанія була організована хитро, з далекосяжними намірами. Вони заходилися маніпулювати провідними свідомостями нашої планети. Толстой мимохідь зауважує про це в романі "Війна та мир", оголошуючи, що окремі індивіди відіграють дуже малу роль в історії, що історія розвивається механічно. Бо ж усі дійові особи тієї Наполеонової війни діяли механічно — ніби шахові фігури в руках паразитів свідомості.

Вчених паразити свідомості заохочували до догматизму та матеріалізму. Як? Викликаючи в них глибоке відчуття психологічної небезпеки, котре змушувало вчених гарячково хапатися за науку, як за "чисто об'єктивні" знання. У такий самий спосіб паразити свідомості намагалися повернути свідомість Вайсмана в русло математичних проблем та шахів. На художників та письменників паразити також спрямовували свої руйнівні дії, і, мабуть, із жахом дивилися на таких гігантів, як Бетховен, Гете, Шеллі, розуміючи, що кілька десятків таких, як вони, змогли б твердо поставити людину на вищий ступінь еволюції. І через те Шуман та Гельдерлін були доведені до божевілля, Гофман — до алкоголізму, Колрідж та де Квінсі стали жертвами наркоманії. Геніальних творців знищували безжалісно, як мух. Отже, нічого дивного не було в тому, що великі митці дев'ятнадцятого сторіччя відчували, ніби світ проти них. Нічого дивного в тому, що з оптимістичним, мужнім і гучним, як звук бойової сурми, кличем Ніцше було докінчено так швидко — за допомогою блискавичного удару божевілля. Я не спинятимусь на цій темі в усіх її подробицях — вичерпно вона розкрита в книжках Лестера.

Відколи ми дізналися про існування паразитів свідомості, ми, як я вже казав, уникали їхньої підступно поставленої пастки. А була ця пастка пов'язана з історією. Історія сама по собі була їхньою головною зброєю. Вони підступно "організовували" історію. І протягом останніх двох сторіч історія людства стала дзеркалом слабкості людей, байдужості природи, безпорадності людини перед Необхідністю. Відтоді як ми дізналися, що історію було "організовано", вона вже не могла нас обдурити. Дивлячись у минуле на Моцарта й Бетховена, на Гете і Шеллі, ми думали: скільки б ще було великих людей, якби не паразити свідомості? Ми побачили, що безглуздо говорити про людську слабкість. Сила людей була б величезна, якби її щоночі не висмоктували вампіри душ.

Вже сама по собі ця інформація наповнювала нас величезним оптимізмом. І на цьому ранньому етапі той оптимізм зростав через нашу необізнаність з паразитами. Але оскільки нам було відомо, що вони надавали великого значення секретності, робили все для того, аби людство не дізналося про їхнє існування, то ми зробили висновок (за який нам довелося пізніше заплатити високу ціну), що у них не було реальної сили завдати нам шкоди. Причина самогубства Карела безперечно турбувала нас, але місіс Вайсман дала йому цілком вірогідне пояснення. Карел пив чай із сахарином. Пляшечка з пігулками ціаністого калію була схожа на пляшечку з сахарином. Може, він перевтомився і не помітив, як укинув у чай ціаністий калій замість сахарину? Звичайно, запах підказав би йому, що він помилився. Але ж паразити могли якимось чином "заглушити" запах! Може, Карел сидів, нічого не підозрюючи, за своїм столом, зосередившись на роботі, перевтомлений… Може. Ось він простягає руку до сахарину, і один з паразитів легенько спрямовує її на кілька дюймів ліворуч…

Нас із Райхом влаштовувало таке пояснення. Відразу ставало зрозуміло, як ціаністий калій міг опинитися в чаї. Крім того це пояснення узгоджувалось з нашим поглядом, що паразити свідомості були не більш небезпечні, ніж будь-які інші паразити (шашіль або сумах), і що відповідні застережні заходи проти них гарантують повну безпеку. Ми казали самим собі, що нас не можна буде звести зі світу так, як Карела Вайсмана. Шляхів, якими паразити свідомості могли заманити нас у пастку, як Карела, було дуже мало. Вони могли змусити нас припуститися якоїсь помилки, під час їзди на автомобілі, наприклад. Вміння керувати автомобілем це, вважайте, інстинкт, а інстинкт можна розладнати, коли ви їдете зі швидкістю дев'яносто миль на годину і вся ваша увага прикута до дороги. Тому ми вирішили за жодних обставин не сідати за кермо автомобіля і не їздити навіть тоді, коли за кермом сидить хтось інший (шофер міг би виявитися ще приступнішим для впливів, ніж ми самі). Інша річ — вертоліт: автоматичне радіолокаційне керування майже виключало аварію. Коли одного дня до нас дійшла чутка, що якийсь місцевий шаленець убив солдата, ми зрозуміли, що й нас може підстерегти така небезпека. Тому ми вирішили носити при собі зброю і уникати людської юрби.