Паразити свідомості - Вілсон Колін - Страница 38

Зв'язатися з Берліном по відеофону було неможливо. Через надто велику кількість викликів, що надходили до Діярбакира і посилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам треба негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, "признання" Рібо стривожило Ребке, і ми мусили витратити цілих десять хвилин на те, щоб підживити його свідомість. Невдячна робота! Психічно Ребке був такий слабкий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро. І все ж ми досягли успіху, використавши прагнення Ребке до слави: ми зазначили, що, оскільки він наш головний союзник, його ім'я увійде в історію, а його фірма завжди процвітатиме.

Разом із Ребке ми влаштували невеличкий облудний маневр для того, щоб збити репортерів з правильного шляху. Райх і я зробили телезапис, у якому Райх відповідав по відеофону; в цей час я стояв позад нього, далі Райх роздратовано гукнув операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками іззовні.

Ми домовилися, що запис буде показано через півгодини після нашого відльоту. За нашою спільною домовленістю один із репортерів ніби "випадково" підключився до нашої розмови і зробив запис.

Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, який брав участь у проведенні цього "заходу", записав передачу на своєму кінці, і через двадцять хвилин вона пішла в ефір з Діярбакирської телевізійної станції. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок стосовно нашої долі ходило багато. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, і тому саме цей аспект новин негайно набув широкого розголосу. Як наслідок, кілька людей, котрі впізнали нас в Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися.

Для того, щоб пройти в будинок Флейшмана, ми мусили назвати свої імена — іншого виходу не було. Але тут ми обидва відкрили досить цікавий аспект наших психокінетичних можливостей. У певному сенсі ми могли зробити себе непомітними, тобто ми могли перехопити чию завгодно увагу, спрямовану на нас, і повернути її вбік. Внаслідок цього люди просто не помічали нас. Ми зуміли пройти аж до парадних дверей Флейшмана й подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас заговорив сам Флейшман, і, як тільки ми назвали свої імена, двері розчинилися. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору.

Флейшман виглядав краще, ніж ми сподівалися, але все-таки був виснажений. Через кілька хвилин ми вже знали, що з ним було те саме, що й з Райхом,— довга ніч двобою з паразитами і раптове полегшення рівно о восьмій годині двадцять п'ять хвилин уранці, якщо вирахувати різницю в дві години між Берліном і Діярбакиром.

Почувши це, я піднісся духом: отже мені вдалося врятувати життя принаймні двом моїм колегам і уникнути цілковитої поразки.

Флейшман сказав, що брати Грау перебувають зараз у Потсдамі, в себе вдома. Він зумів зв'язатися з ними вранці до того, як кореспонденти почали заглушувати всі його сигнали… Брати Грау зберегли своє життя завдяки тому, що мали між собою постійний телепатичний зв'язок. Вони підживлювали один одного силою в нічній битві з паразитами так само, як раніше користувалися свідомостями один одного, неначе підсилювачами, для переміщення предметів. Флейшман вважав, що паразити намагалися "підкопатися" під них так само, як і під мене, але і тут братам став у пригоді їхній телепатичний зв'язок. Пізніше я довідався, що, на відміну від мене, їм не загрожувала можливість втрати їхньої особистості. Вони просто підбадьорювали й зміцнювали один одного, відмовляючись взагалі розглядати таку можливість. Успіх руйнівної діяльності великою мірою залежить від того, чи жертва нападу в даний момент самотня, чи вона діє спільно з іншими.

Наступна проблема здавалася майже нерозв'язною: як дістатися до Потсдама й зустрітися з братами Грау, або, принаймні, як змусити їх негайно прибути до Діярбакира. Будинок був оточений кореспондентами, і дюжина вертольотів прямо-таки повисли над ним. Будь-яка спроба зв'язатися з Потсдамом викликала б метушню серед кореспондентів, бо місцеві виклики легше перехопити, ніж виклики здалеку. Наскільки ми знали, імена братів Грау не було так тісно пов'язані з усією цією історією, як наші, і тому вони, очевидно, ще могли користуватися відносною свободою пересування.

Флейшман знайшов вихід із ситуації. Після години, проведеної з нами, він почував себе краще: підживити енергією його свідомість було набагато легше, ніж свідомість Ребке. Розповідь про мою перемогу над паразитами подіяла на нього так само, як і на Райха — давній оптимізм і відчуття мети знову сповнили все його єство.

І тут Флейшман несподівано завважив:

— Ми можемо зробити один цікавий висновок про паразитів. Неправильно було б думати, що вони існують у своєрідному просторі. Натовп, який нападав на мене, це, либонь, той самий натовп, що нападав і на обох вас у Діярбакирі,— інакше, напади не припинилися б одночасно.

Ми з Райхом уже думали про це раніше. Але Флейшман пішов далі у своїх міркуваннях і тут-таки зробив ще один висновок:

— У такому разі ми помиляємось, вважаючи, що свідомість існує в фізичному просторі. В психічному значенні весь простір у Всесвіті стиснутий до точки. Паразитам не треба подорожувати, щоб дістатися звідси до Діярбакира. Вони перебувають і там, і тут водночас.

— І в Потсдамі також,— докинув Райх.

Усім відразу все стало ясно. Якщо в цю мить паразити, в певному розумінні, були у Потсдамі, то й ми були там.

Ну звичайно, це ж так очевидно! Люди існують у фізичному світі лише остільки, оскільки вони не мають сили увійти в свою власну свідомість. Людина, яка може під час довготривалої подорожі залізницею відірватися від зовнішнього світу і увійти в саму себе, утікає таким чином від часу й простору, тоді як людина, що визирає з вікна вагона й позіхає з нудьги, змушена проживати кожну хвилину й кожну милю. Наша сила в боротьбі з паразитами свідомості полягала саме в тій здатності увійти в самих себе і боротися проти них на їхній власній території. Людина, яка плаває на поверхні, може стати легкою здобиччю акул, а нурець, який плаває під водою з маскою й острогою, годен змагатися з акулою на рівних. І оскільки ми могли опуститися в глибини наших свідомостей, ми були здатні увійти в те саме царство без простору й часу, що й паразити. Брати могли спілкуватися один з одним за допомогою телепатії. Чому ж ми не можемо спілкуватися з ними?