Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович - Страница 33

33

Львів'яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі Бернардинів. І несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, там часом, як ті, що штурмували, почали занепадати на силах і поволі відступати.

Розповідали, що пізніше сам Богдан Хмельницький кілька разів визнав, що Львів мусить бути під опікою якогось святого. І наче б саме тому гнів свій на милість повернув та змирився з львів'янами.

МЕЖОВИЙ КАМІНЬ

На Замарстинові був один чоловік, що правувався з сусідою за межу. Вночі, було, вийде в поле і пересуне межовий камінь бодай на крок убік. Той жалівся на нього в Ратушу, але нічого не помагало.

Аж от скупердяй помер, але по смерти спокою вже не мав. Хто проходив повз його поле, то не раз чув його голос:

– Куди маю той камінь покласти? Куди маю той камінь покласти? Всі знали, що то душа того чоловіка покутує, але нічим помогти не могли.

Аж по якімсь часі переїздив попри те поле один знаючий парубок і, як зачув голос покутника, то відразу відповів на весь голос:

– Поклади там, де взяв!

І дух враз кинув камінь на те місце, де він колись лежав і вигукнув:

– Заплати тобі, Боже, що ти мене вибавив від цеї муки! З тих пір вже не чули його.

СЕМЕРО ЗАКЛЯТИХ ЛИЦАРІВ

Під Княжою горою вище церкви святого Миколая була гора Будельниця. Називали її так через те, що тут стояла сторожова вежа, з якої, будили на сполох при наближені ворога.

Коли король Казимир у 1340 році прийшов добувати Львова, на Будельниці тримали варту семеро лицарів. І чи то їм хто зілля підсипав, ми сам, позасинали, але не помітили вони ворога, бо спали, як убиті. За той гріх були семеро лицарів прокляті на вічне перебування в горі. Стеріг їх там старий львівський чорт Смалюх. Один раз на сто літ виходив Смалюх у пошуках гравця в карти, приводив його в гору, і грали вони на душі лицарів. Та ніхто в чорта не зумів їх виграти і визволити. Одного вечора років двісті тому вертався з корчми молодий драгун. Йшов і насвистував собі "фай-дулі-фай", коли раптом побіля Будельниці перестрів його чоловік в картатому сурдуті.

– Добрий вечір, пане драгуне, – привітався невідомий.

– Добрий і вам.

– Бачу, маєте веселий настрій?

– По штирох гальбах пива і смачній вечері тяжко собі настрій зіпсувати.

– А що, як я вас, пане драгуне, запрошу в карти пограти? Маю бутель люксової мальвазії.

– З того треба було починати.

– Ну, то прошу, – сказав невідомий і повів драгуна в кущі.

Драгун був не з полохливих, та, коли побачив, як гора розступається, проказав про себе „свят, свят, свят”. Вони увійшли у простору залу, і драгун відразу здогадався, куди потрапив, адже він знав легенду про сімох заклятих лицарів. І саме їх він побачив всередині гори. Лицарі сиділи по обидва боки довжелезного дубового столу. Коли з'явився драгун, вони всі повернули в його бік голови і в їхніх поглядах читалася надія.

– Ну, пане драгуне, вибирайте, на що будемо грати. Я ставлю міх золота або душі цих лицарів. Майте на увазі, що від них дістанете самі шишки.

– Граю на їхні душі.

– Дуже добре, – скреготнув зубами чорт. – Знайте, що коли програєте, лишитеся тут.

Драгун був першим картярем на цілий Львів і знав, що коли будуть грати картами Смалюха, то він ніколи в чорта не виграє. Тому вийняв з кишені свою колоду.

– Е, ми так не домовлялись! – запротестував чорт.

– А хто вам заважав домовлятись? Я гість і я вибираю колоду. Нічого робити, мусив чортяка грати драґуновими картами і першу гру програв. Піднявся перший лицар, подякував, і, поклавши кілька шишок перед вояком, розтанув у повітрі. Так раз за разом виграв драгун у чорта сім душ лицарських і, коли зала спорожніла, він порозпихав пишки по кишенях і став прощатися. Чорт сидів насуплений і скреготав зубами. Драгун вийшов з гори і подався в касарню. Був добряче натомлений і миттю заснув.

Тільки вранці згадав про шишки. Глянув – а то щире золото!

Ну, не знаю, що він вже з тим скарбом робив, але гора Будельниця з тих пір занепала і тепер її навіть важко знайти.