Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович - Страница 42

42

ВОДЯНИКИ

ГРА В КАРТИ З ВОДЯНИКОМ

Колись Полтва була бурхливою річкою і не тільки крутила лотоки млинів, але й виходила з берегів, затоплюючи обійстя, зриваючи хліви й хати. В річці жили водяники. А треба знати, що водяники, так само як і люди, бувають різні – є добрі, а є лихі.

Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.

Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.

Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;

– Ну, як іде карта?

Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:

– Кому йде, кому не йде. І грали далі.

Чоловік приступив ближче і сказав:

– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.

Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:

– Одна душа… ще одна душа…

Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:

– Хто піде за мною вигру забрати?

Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.

Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.

Господар показав десять гладущиків і сказав;

– То є твоя вигра.

Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:

– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.

Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.

– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.

ПРОГУЛЯНКА ДО ТЕАТРУ

Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями в ліхтарях, що мали три шибки і кріпилися до мурів будинків. Але світла їхнього було замало і вже на початку 18 століття з'явився цех ліхтарників.

Ліхтарники носили при собі невеличкого дерев'яного ліхтаря з лоєвою свічкою і, ставши на розі людних вулиць, наймалися перехожим за один-два крайцари. Оплата залежала від відстані.

Ліхтарникам найбільше подобалися вечори, коли в театрі йшла вистава. П'єса промовляла за себе уже самою своєю назвою: "Гандель жінками", "Обід з Магдуською", "Розько Цимбалюк", "Марцінова з Дунаю", "Картофель на балю", "Доктор Пампушка", "Маївка в Погулянці або Любов і полядвиця", "Замок на Чорштині або Йой страх!", "Львів’янка – королева Голконди".

Що поробиш – публіка диктувала репертуар. Вона терпіти не могла жодних Шекспірів та Шиллерів. Театр тоді був порожній, а директор рвав на собі волосся.

І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.

Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п'єски "Ганнуся з Погулянки".

А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.

І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з'явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.

Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав'язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали "ковнірець – убийбатько". Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем. А на голові, ясна річ, – циліндр.

Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.

За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.

Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята, висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.

Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.

Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?

Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.

Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п'ять крейцарів і сказав:

– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.