Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович - Страница 56

СКНИЛІВСЬКІ МУДРАГЕЛІ

Недалеко за Сигнівкою та Кульпарковом знаходиться Скнилів. Колись там жили веселі люди і про них любив оповідати цілий Львів.

Одному скнилівцю ввірвалося відро в криницю, а він, не довго думаючи, перехилився через цямрину, аби зачепити його рукою, та й шубовсьнув у воду.

Криниця була неглибока, якраз по шию, але вода зимна. І почав скнилівець верещати, доки не позбігалися сусіди. А був серед них наймудріший Яцько Макольондра.

– Нема ради, треба лізти до криниці, – сказав Яцько. – Лізь першим ти, Пилипе, а Місько буде тя за ноги тримав. Гарасько буде тримав за ноги Міська, а Гераська – Микита, а Микиту – Данило, а я – Данила. Як намацаєш відро, то кричи – я вас витягну.

Так вони й зробили, але, коли вже ціла вервечка опинилася в криниці, Яцько, що лишився нагорі, почав стогнати, що йому тяжко і треба би було ще когось на підмогу покликати.

– Ну, то біжи клич, а ми зачекаємо! – гукнули знизу.

Яцько випустив Данилові ноги і ціла кумпанія бебехнула в криницю, аж загуло.

Добре, що на ту пору нагодилася Яцькова жінка Рузя та й порадила кинути до криниці мотузку, бо вона десь чула, що так роблять.

Яцько приніс мотузку, старанно змотав її і кинув до криниці. Але це мало допомогло, бо другого кінця Яцько собі не лишив.

Тим часом збіглося півсела і ради сипалися одна ліпша за другу. Хтось казав вичерпати воду, хтось – робити підкоп, ще хтось – навпаки, заливати водою криницю і тоді всі поспливають, як галушки. Аж урешті чоловікам, що мокли в криниці, осіяла голови світла думка – спустити їм драбину.

Наука знає такі факти, коли людей, що перебувають в знервованому стані, навідують геніальні ідеї. Це був саме такий випадок.

Однак, коли всі п'ятеро вилізли нарешті з криниці, то ніхто не міг згадати, скільки ж їх було.

– Не дай Боже, хтось лишився в криниці, – сказав Яцько і почав гукати:

– Гей! Гей!

А з криниці відлунювало: "Гей! Гей!"

– Ну, видите? Хтось там таки сидить, – забідкався Яцько.

І тоді над криницею схилилася ціла юрба скнилівців та почала галайкати:

– Гей! Агов! Гоп-гоп!

А луна справно відповідала десятками голосів.

– Людоньки! – вжахнувся Яцько. – Та же там у криниці ціла купа народу!

– Зачекай, Яцю, – сказала Рузя. – Мені ся здає, жи то не є наші.

І от тут надійшов сільський війт Дзюньо Мігус. Дізнавшись, що у криниці виявлено якихось людей, він наморщив розумне чоло і прорік:

– Люди добрі! Нема на то ради. Мусимо всі ся розійти по хатах і тоді будем знати, чи когось нам бракує. А по хвилі знова ся зійдемо коло криниці.

Так вони і вчинили. А коли знову зібралися, то війт запитав:

– А що, панове, чи всі у вас вдома?

– Всі, пане війте, вдома, нікого не бракує.

Кажуть, що то від скнилівців пішла приказка про того, кому бракує в голові клепки: є, та в нього не всі вдома!

– Тепер мені ясно, – сказав війт, – що в криниці сидять не скнилівські люди.

– Хто ж може бути? – дивувалась громада. – Як вони сміли залізти до нашої криниці?

– Може, то які потопельники? – міркував Яцько. Громада почала хреститися.

Але війт був хоробрим чоловіком і гукнув у колодязь:

– Гей, ви там! Чи ви не потопельники?

– …потопельники!., ельники!… – відповіла луна.

– Господи! І за що нам така напасть! – зойкнула Рузя.

– Витягаймо хутчій драбину! – скрикнув Яцько. – Бо та нечисть ще почне вилізати!

Драбину витягли, а криницю закрили лядою, ще й каменем привалили.

Більше звідти ніхто води не брав.

Яцько Макольондра несподівано для себе знайшов на полі гарбуз. Такого дива ще ніколи в житті не бачив. Обнюхав зі всіх боків, пальцями обстукав та так і не збагнув, що воно за диво таке. А тому вирішив занести йогоо просто до війта.

Дзюньо Мігус сидів на призьбі й латав свої війтівські чоботи.

– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.

– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.

Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.

Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.

Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.

І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:

– Ну?!

– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.

– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.

– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.

– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.

– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!

– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.

– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.

– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.

– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.

Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.

Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.

– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.

– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.

– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.