Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 8

Бо, солом'яний там чи ні, а дух рідної хати і їй самій робився осоружний — власне, по-справжньому добре вона чулася отак на самоті, коло річки, в лісі чи в полі, а з людьми, хоч своїми, хоч чужими, все їй було недогода — ніби звідкілясь із широкого світу мали одного дня прийти привітати її якісь інші люди, схожі на тих, що в дитинстві населяли казані матір'ю казки, і то задля тих інших людей вона щодень убиралася й чепурилась — царівна на вежі, а для цих, що довкола, сліпих і мізерних, усього тільки — розгірштикана бабина дочка, що гордує та менджує найкращими на селі парубками, як циган кіньми, невідь на кого чекаючи, — дідова була ім вже ж що привітніша, чемна та добра дитина, еге ж, і роботященька, нівроку, — послухати б отих вуличних теревенів, то вуха зів'януть. Ганнуся таки зовсім щиро не вважала, ніби перебирає хлопцями, — старостам, що першої її дівоцької осени, далебі, хаті не давали схолонути — одні з дверей, а другі в двері, — вона відмовляла звичайненько і з решпектом, спасибі, люди добрі, за шану, а тільки я в батька-матері ще хліба не переїла, — навіть правдивого гарбуза ні разу не вкотила, вбачаючи щось і для себе понижаюче в такому безецному виставлянні парубка на глум — буцімто їй на тім глумі залежало! — все те виглядало їй якимось несправжнім, не на її мірку шитим, хоч і на свій лад утішним, але десь так, гейби споглядання вертепчика, приставленого на ярмарку бурсаками на зимових рекреаціях, абощо: вітер тобі ще, дівко, в голові, — мовляли їй, скрушно хитаючи головами, старші молодиці, — одначе то не був вітер, то була, навпаки, тверда й цупка, як дукачик у разкові, певність власної обречености якомусь іншому приділові, котру всі довкола — крім хіба матері, в якій завше чула мовчазну підтримку, — дружно воліли захитати, і, щоб тій загрозі протиставитися, вона дедалі частіше згадувала бабу-прочанку, той вечір, на якім скінчилося її дитинство й почалося дівоцтво і який відтисся їй у пам'яті так гостро, ніби на неблякнучому образкові, і одного дня вже зовсім була зважилася піти аж на третє село, до славної на цілу округу ворожки, спитатися — що ж врешті вона має такого сповнити, аби наблизити свою справжню, а не ту, що їй раз у раз підсовують зі сторони на заманку, бляшкою замість злота, долю, — одначе саме того дня, ніби вмисне, щоб перебити, Оленці розболівся зуб, нагнало щоку, аж око запливло, потерпали, коли б не бешиха, отож її взято до знахурки, — в їхньому-таки селі, але вже Ганнусі не випадало зійти з дому, треба було зоставатися на господарстві, доки Оленка оклигає, — і так виходило щоразу, мов Оленка ненарочито з неї глумилася, як ото коли малою підлізала попідруч, аби тільки щось перебаранчити: щойно Ганнуся замірялася зрушити кудись у світ — хай не до ворожки, хай за дружку на сусіднє село, куди її прохано на весілля й де, переказували мало не за півроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподіваються! — як у рішучу хвилину — тиць, бабин Гриць! — безпремінно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливістю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всі старанно нарихтовані заміри, ще й так, що не присікаєшся, — не станеш же, справді, докоряти бідаці, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три дні відлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а — ото химородія якась! — не пускає у її, Ганнусину, власну долю — ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне, до чого зась думкою доскочити і Оленці, і всім взагалі дівчатам, і туй-туй сестра до цїї межі зближалася, як Оленка, повисаючи на ній усіма своїми докуками, тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач. І приверзеться ж таке чортіщо, злостилася Ганнуся сама на себе за ці думки: яких тільки глупств не набреде в голову! — і йшла запарювати для меншої липовий цвіт: та, скулена під рядниною, по-собачому гулко бухикала на печі, примудрившись застудитися серед літа — і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.

На людях, одначе, Оленка не бідкалася ніколи, — трималася завжди рівно й погідно, мило всміхалася до старших і ще миліше — до парубків: сором'язливо спускаючи очі й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка, — звісно, молода ще, — особливо виразно ніяковіючи при тих, котрі засилалися до Ганнусі й дістали одкоша: хто б подумав — чулася перед ними, за правом кревности, винуватою й так делікатно прагнула загладити в імені родини завдану ім уразу — мов, за старим звичаєм, безчестя сплатити. В недовгім часі це й помічено було — один із недавніх Ганнусиних сватачів, що по сватанню зачастив до корчми, де всім захожим виставляв корчика й розповідав на все горло, яке то дурне діло — сохнути за дівкою, сього ж цвіту по всім світу, на котру свисне, та й побіжить, — раз у свято, теж, либонь, напідпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти — підеш за мене? — Оленка залилася буряковим рум'янцем по саму шию, вирвалася і втекла, змішавшись із гуртом дівчат, а парубок, заломивши шапку, подався геть вулицею, голосно і з серцем виспівуючи: а я з сестрою вечір постою, не та розмова, що із тобою, — що, власне, було образою, ще й немалою, і Ганнуся, обіймаючи збентежену Оленку за плечі й притуляючи до себе, — ото ще худобина, не вважай, сестричко (а здалеку розлягалося ще зухваліше: не та розмова, не тїї слова, не білолиця, не чорноброва…), — почулася воднораз і прикро діткнута парубковою безецністю — ич, потороча, зачемно ще я з тобою тоді обійшлася, — і, вжеж не без того, таки в глибині душі підлещена й загоджена, нестак у свому марнославстві, як у потребі справедливости: нарешті Оленці недвозначно вказано, і то кимось сторонничим, на її при сестрі місце, щоб знала, — і тут Оленка, блискаючи на неї повними сліз очима, — ніколи ще Ганнуся не бачила її, тиш-ку-небришку, такою допеченою до живого, — видихнула їй зблизька просто в лице, аж Ганнуся почула на губах її слину: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху, — тьху, сплюнула Ганнуся щиросердо, — але все одно по тому довго ще чула в себе на губах, пропеченими цятками, бризки Оленчиної слини.