Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 13

— Живий, товаришу генерал. Але обмежено дієздатний. Є довідка від психіатрів. Лайно вигрібати може, свідчення давати — ні.

— Це з ним що — від народження?

— Та ні, я ж казав — внаслідок шоку. Після того, як він знайшов Кіціуса, його вночі до психушки мусили забрати.

— Сирота, твоя робота? Чого мовчиш? Та не греби ти руками! Краще запам'ятай — раз і назавжди: клієнтів для дурдому поставляють інші організації. Не лізь не у своє болото. А, до речі, товаришу підполковник, про болото і про «дурку». Дайте розпорядження по розшуку надалі у звітах не вживати слова «скарга».

Оскільки Генерал перейшов в розмові зі мною на звичне «ти», то я швиденько заспокоївся, а відтак поліз на роги:

— А що, скарг уже немає? Може, вже й комунізм побудували? А ми й не помітили… вигрібаємо, як той двірник, оте саме… що від капіталізму залишилося з сімнадцятого року, і ніяк не вигребемо.

— Сирота, струнко! Кру-гом! Кроком руш!.. А ви, товаришу підполковник, поясніть капітану ситуацію. А потім разом напишете мені детальний звіт про все, зроблене по Кіціусу. Ви теж вільні.

Старий завів мене до свого кабінету і ознайомив з новою секретною інструкцією, яка надійшла з Москви. Виявляється, відтепер, цитую: пристрасть або звичку до написання скарг у державні установи та громадські організації слід вважати характерною ознакою складного психічного захворювання — «млявопротікаючої шизофренії», навіть якщо факти, про які повідомляє дописувач, мають місце.

Хвилини зо дві я відчайдушно переборював у собі пекуче бажання кинути все, здерти погони і поїхати в Кирилівку найматися на роботу напарником до жертви моєї вихватки. Подумалося: як це чудово — мати справу з інструкціями в одному-єдиному варіанті: коли ти підмітаєш їх віником на совок.

Старий тонко відчув мій душевний стан:

— Сирота, горілки налити?

— Не допоможе. Хіба що спирту з шампанським.

— Обійдешся, філософ задрипаний. Пий коньяк.

— Єсть, товаришу підполковник! Собі теж налийте, аби з вами того ж самого, що зі мною не було.

Коньяк пішов, як добре змащена блискавка. Потягло поплакатися:

— Поясніть мені, товаришу підполковник, як нам тепер працювати? От вам конкретна ситуація, знайомий дільничний розповів. Трикімнатна комуналка на трьох сусідів-одинаків. На кухні три конфорки, три столи, три шафи з посудом, три табуретки і, відповідно, три відра для сміття. Проживають: пролетар-вантажник із заводу «Більшовик», інтелігент-єврей з Академії наук і вдова-кастелянша з лікарні водників. У вантажника дивна звичка: якщо добре вип'є і вночі його прикрутить, то він справляє малу потребу не в унітаз, як усі люди, а у відро зі сміттям інтелігенту. А оскільки п'є він регулярно, то інтелігент досить швидко усвідомлює, як то воно — бути прошарком між робітничим класом і колгоспним селянством. Тому він приносить із роботи металевий літій, обмотаний у ватку, просякнуту гасом. І кладе його на дно свого відра. До ночі гас підсихає, гегемон дозріває, виповзає на кухню і пудить у чуже відро. Літій спочатку вибухає, а потім дає такий феєрверк, що вантажник з криком: «Жиди пархаті!» відскакує, падає і перевертає на себе повну посуду шафу, яка належить кастелянші. Коли перелякані сусіди прибігають на гуркіт і крики і вмикають світло, то що вони бачать? Робітничий клас сидить на підлозі посеред купи черепків, коробочок і ящичків і продовжує пудити, тільки вже під себе. Він не зміг зупинитися, він і досі не може зупинитися і тому п'є чай, сидячи на унітазі.

А тепер, товаришу підполковник, допивайте те, що у вас там залишилось, і скажіть мені на тверезу голову: кастелянша написала скаргу на обох сусідів. Вантажник написав скаргу на хіміка, бо частково втратив працездатність і заробив у заводської громадськості принизливе прізвисько Вася-пісюн. Так про що я питаю: виходячи із оцієї інструкції, вантажник і кастелянша є млявопротікаючими шизофрениками? А інтелігент, який писав не скарги, а тільки пояснення дільничному, вважається психічно здоровою людиною, так?

— Пояснюю ще раз, бо зараз побіжиш по пляшку. Потерпілі відтепер будуть писати мені, тобі, дільничному не скарги, а заяви. Або сигнал. І ми повинні розглянути цю заяву трудящого у встановлений термін. А якщо ветеран війни просигналізує на твої, Сирота, неправильні дії, — то з тебе знімуть стружку у скорочений строк. Але якщо хтось пише скаргу, заяву чи просто сигналізує в міністерство, ЦК чи ще гірше — до Організації Об'єднаних Націй, — то як би ця писанина не називалася, це скарга. Тобто, ознака… як її там? Млявої шизофренії. З відповідними наслідками для скаржника. Мораль, Сирота, така: пісяти треба у свої відра.

— Зрозумів. Більше того — навіть у своє відро не пісятиму. І під кущик теж не буду — раптом там черговий Кіціус у мішку лежить?

— Домовились. А тепер слухай мене, Олексо, уважно. Коли доростеш до начальника київської міліції, поважай трьох людей: водія, секретарку і прибиральницю. Бо водій знає, куди ти насправді з ним їздив, секретарка — чи тебе насправді немає, чи ти зачинився з друзями у кабінеті, а прибиральниця виносить із твого кабінету порожні пляшки. Затямив? А доки ти маленький інспектор — ну, навіть старший інспектор, — поважай двірників. Бо цей трудяга не тільки за тобою вигрібає. Він ще й дещо, крім своєї мітли, бачить. Бо раніше за всіх встає, бо всіх у будинку знає.

Ну, от тобі запитання на засипку по справі Кіціуса: хто у принципі міг побачити, як Кіціуса з багажника витягали?

— Зрозуміло, хто. Або жертва безсоння, або той, кому на нічний поїзд треба сідати.

— А хто тобі пальцем покаже на тих, у кого безсоння, на тих, хто до середини ночі благовірному дірку в голові робить, нарешті, на тих, хто собачку ще до світ сонця прогуляти виводить. Нарешті, хто у нічну працює, хто з вечірньої повертається? Бачиш, контингент величенький, а інформацію про нього має лише одна-єдина людина: двірник.

— Тепер я розумію, товаришу підполковник, чому ця публіка до революції вся, як один, у жандармерію стукала.

— Ти диви, яке співпадіння! За часів Берії теж — як не всі, то через одного. Це вже потім обмеження на агентурну роботу ввели. Тож натяк зрозумів?

— Стосовно — чим мені зранку зайнятися?

— Абсолютно правильно, салага. Будеш сам вигрібати те, що наробив. Якби ти двірнику не спроворив діагноз, то дев'яносто відсотків дізнався би від нього. А тепер сам обійдеш увесь цей будинок. Ніжками, ніжками — з квартири в квартиру, з поверху на поверх, з під'їзду в під'їзд. Усе побачиш, усіх розпитаєш, але гарно і чемно. Бо як дізнаюся, що після твоїх відвідин хоч один виклик був на «швидку», подам рапорт про твоє звільнення. Тож зранку блокнот в руки — і пішов!

Хміль із мене вилетів, тільки-но я уявив, що мені завтра світить. Вночі снилася двірницька мітла, що бігала за мною по подвір'ї, та її хазяїн, що крутив мені дулі з кожного вікна. Я прокинувся весь мокрий і вирішив трохи пройтися перед роботою.

Під старовинним будинком, де містилася приймальня республіканської Контори, я раптом побачив щось несподіване. Точніше, неймовірне. Там стояв невеличкий, але натовп. Що за придибенція? Зараз же не тридцять сьомий рік. Підійшов ближче, роздивився і остовпів. Кільканадцять різнокаліберно одягнених мужчин стояли обличчям до входу в Контору і голосно співали «Заповіт». Першої психічної травми я зазнав, коли пізнав диригента. Він як мінімум тиждень не ночував удома, не голився і не роздягався на ніч. Але крізь цю занедбаність проглядали натхненні риси, знайомі всім киянам із портретів під філармонією. Це був уславлений композитор, лауреат, орденоносець, діяч і так далі, і так далі, і так далі…, а також великий любитель випити і погаласувати у публічних місцях. Якщо мені не зраджує пам'ять, своє останнє симфонічне полотно він присвятив черговій річниці революції. Щодо хористів, то були тут і ветерани із засмальцьованими колодками бойових орденів та медалей на благеньких піджачках, і типові молоді алкоголіки, що їх можна здибати під кожним гастрономом, а у центрі цієї композиції стояв… уже призабутий мною геолог Солодовников і вів сольну партію. Він не потрапляв у жодну ноту, зате співав найголосніше. На сходах і у відчинених вікнах зайняли місця слухачі — прапорщики з синіми петлицями і особи у цивільному. Перехожі злякано зиркали на хористів і чимдуж перебігали на протилежний бік вулиці. До мене дійшло: інтернаціоналіст Солодовников усерйоз сприйняв жарт конторських і з'явився скласти екзамен. Сокамерники, з якими він відсидів за дрібне хуліганство, теж прийшли підтримати його у цю важку хвилину.