Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 7

Нарешті я викрутився:

— Підеш до Центрального стадіону, там велика таблиця з результатами матчів вищої ліги, от під нею народ збирається і говорить — з ранку до ночі.

— Так вони ж про спорт, а нам треба про Кіціуса.

— Ну, хтось може і про спорт, а хтось і про Кіціуса. Сідай на тролейбус і їдь. А мені ще попрацювати треба.

Спекавшись практиканта, я взяв три порожні теки і написав на них: «Версія № 1», «Версія № 2» і «Версія № 3». Потім дістав ще три чисті листки паперу і вивів на них якомога акуратніше: «Злодійські порахунки», «Жертва випадкової бійки», «Убитий жертвою крадіжки». Розклав листочки по теках і налагодився думати.

Аж тут без стуку прочинилися двері і встромилася голова практиканта, який мав би вже під'їжджати до Центрального стадіону…

— Товаришу капітан, вибачте, але я забув вас запитати: як Кіціуса по-батькові?

— Дехович. Кликуха така у його батька була — Деха.

— Зрозуміло. Дозвольте виконувати?

— Зникни!

Ще не почав працювати, а вже допрацювався. Інших вчу, а сам злодійську кличку з іменем переплутав. До речі, покійний Кіціусів тато, відомий злодій з Подолу, всім своїм нечесним життям слугував синові за приклад. Він теж був віртуозом своєї справи, бо не існувало на світі такого замка, який Деха не відчинив би звичайнісіньким шматком дроту. Проте, коли йому доручили тримати злодійський «общак», він не виправдав довіри. Потяг собі дещицю, другу, третю… Після кількох попереджень — досить суворих, бо потому доводилося викликати травматологічну «швидку» — побожився все віддати. Але злодійської клятви не дотримав. І з ним розібрались остаточно — втопили у Дніпрі саме на тому місці, де за часів князя Володимира Рівноапостольного хрестили Русь. Лягавих попередили, аби ті не втручалися зі своїм слідством, бо йшлося виключно про справи злодійської честі.

Ні, Кіціус, звичайно, «общак» не став би заникувати. Тим більше, що, ледь зіп'явшись на ноги у кримінальному світі, він батьків борг повернув. Усіх правил поведінки «злодія в законі» Кіціус неухильно дотримувався, «авторитетів» поважав, нікому дороги не перебігав. Тож версія номер один відпадає. Але течка про всяк випадок хай лежить. Вона для показухи — найперспективніша. Адже біографія у покійника — хоч нову «Педагогічну поему» пиши. Коли батька не стало, Кіціус був іще зовсім малим шмаркачем. Маму-аферистку майже одразу замели, і з колонії вона не повернулася. Якийсь час хлопець притулився біля дядька-«гоп-стопника». Але й того пристрелили під час затримання. З півроку Кіціус тинявся вулицями, ночував у підвалах та на горищах, підкрадав помаленьку і зрештою опинився у «дитсадочку». Так у кримінальному світі називають спецшколу для неповнолітніх правопорушників. Методика виховання А. С. Макаренка, з'ясувалося, не для Кіціуса була писана. Після спецшколи здобув середню спеціальну освіту у «малолітці» і нарешті — сходив у дорослу зону. Не знаю, чому саме, але деякі злочинці називають виправну колонію «циганським факультетом». Отам Кіціус і одержав свою кличку та вищу кваліфікацію. Цікаво було б розшукати його «однокурсників».

Я чесно підготував запити і до «малолітки», і до колонії, запросив з архіву судову справу на Кіціуса і позаносив усі папери на підпис начальству. Нехай бачить, що робота ведеться, версії розробляються. Потім підійшов до вікна, глянув: кущик на місці, нових мішків під ним не видно. Постояв перед дзеркалом: вуса не стирчать, зачіска по моді, вузол на краватці такий, як годиться… що ж тобі муляє, Сирота? Покійник твій нікуди не дінеться, лежить собі у морзі на вулиці з ліричною назвою Оранжерейна, чекає комплексної судово-медичної експертизи.

Я потягся до телефону, щоб нагадати про себе, але вчасно пригадав традиційну фразу: «Вас багато, а морг один. Зачекайте пару днів, згідно з чергою». Все правильно. Морг один, а нас багато, ми там усі підгодовуємося — від торбохватів з ДАІ до товариша майора з синіми петлицями.

Одяг убитого і мішок, щоправда, у нашому НТВ, але й там нескладуха — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності поза чергою вперся. Якась складна комплексна експертиза. Чи то фальшивої накладної на бочку пива, чи то пари самопальних джинсів «мейд ін Жлобин». Сиди, Сирота, пали, вискакуй на каву. Можеш журнальчик почитати — із комісаром Мегре. Як там гарно у передмові написано: «Попри характерну навіть для прогресивних письменників Заходу ідейну обмеженість, у романі Ж. Сименона простежується глибоке співчуття письменника до так званої маленької людини, чиєю працею нагромаджені багатства жалюгідної купки капіталістичних олігархів».

Як каже наш Старий, гарно фраєр чеше, як пописаному. Люди чешуть, пишуть, видають… Їх перекладають, читають. А ти, Сирота, що останнім часом написав? Хвилиночку, зараз, десь тут у мене чернетка. Ось: «У відрі для сміття на літній кухні присадибної ділянки виявлено відрубану стопу правої людської ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа громадянина Н. На нозі чітко читається татуювання: «вони втомилися». За свідченням громадянки НН, яка проходить по справі як свідок, вищевказаний фрагмент кінцівки було відокремлено у громадянина Н. ще за його життя під час бійки з трьома, поки що ближче не встановленими, особами чоловічої статі. Для відділення фрагмента від тіла, ймовірно, застосовувалася сокира, на що вказують характерні сліди на кістці…». Як вам подобається оце: «стопа ноги, яка, ймовірно, належала решті трупа»? А виразна художня деталь з татуюванням? От вам і чітка послідовність, і співчуття до маленької людини, яку пошаткували сокирою такі ж, як і вона, маленькі люди. Прості, як правда. Одне слово — радянські.

Сигарету докурив, журнал дочитав — і трохи заспокоївся. Виявляється, у них у Парижі з експертизою теж сутужно. По кілька днів чекають. А тут уже і Старий у коридорі кашляє. Відкашлявся і зайшов. Глянув на мої маленькі хитрощі і підвів риску:

— Запити пишеш, канцелярію розвів… кепські справи.

— Я версії розробляю. Ось, на кожну окрема тека.

— Ну, раз окрема на кожну, то доповідати тобі нема чого.

— То що накажете? Повісити на стінку портрет Кіціуса і щодня покладати свіжі квіти?

— Я його тата, покійного Деху, добре знав. Шубутний був злодюга, царство йому небесне. Ти знаєш, чим він закінчив?

— Навіть місце можу показати, де його втопили.

— А що звідси випливає? — Старий навіть не помітив каламбуру. — Деха розум мав. Я йому казав: у тебе ж золоті руки, ти ходку в зону починаєш з того, що на ура відкриваєш усі замки у колонії. Тобі ж у чесному житті ціни не буде. А він мені: спасибі, начальнику, за теплі слова, але для мене у вашому житті ціни таки немає. Що «Арсенал», що завод Артема — кругом оборонка. Не з моєю анкетою і не з моїм щастям. Накажете горбатитися на якомусь «Транссигналі»?

— Вибачайте, товаришу підполковник, що перебив, але Деха «Транссигналу» сто років снився. Такі, як він, свої права знають і качають — тільки підставляй. Ні, на «Транссигнал» краще з села ліміту привезуть. Вона за койку в гуртожитку і тимчасову київську прописку руки цілувати готова.

— Що ти за людина така в'їдлива, Сирота? Яке розслідування не почнеш, все воно у тебе на політику виходить. Хоча знаєш — щось у тому є. От і мені Деха казав, що він за день вкраде більше, ніж за місяць заробить. Але для нього не це головне. Я, каже, як працюю, начальнику, то вже без перекурів і походів до нужника. Я б на тих заводах такі рекорди ставив, що твій Стаханов! І хто б мене там терпів? Робочий клас, якому після мого рекорду розцінки позрізають, а нормативи збільшать? Ні, гегемон мені за це «темну» влаштує і буде правий. А на останньому суді Деха таке відморозив, що прокурора винесли. Каже, як ви вже хочете зробити з мене справжню радянську людину, то я вам обіцяю перейти у відстаючу злодійську бригаду і вивести її в передові, як та ваша Гаганова.

Від автора: Міцно забута ще за життя гванівська ткаля Валентина Гаганова на початку шестидесятих реалізувала один із хрущовських починів. Вона перейшла з передової у відстаючу бригаду і вивела її в передові. Тоді це називалося комуністичним ставленням до праці. Одержала звання Героя соціалістичної праці та мандат депутата Верховної Ради СРСР. Однак, почин не набув поширення. Для цього слід було б визнати, що відстаючі бригади для радянської планової економіки — типове явище. А це вже була політика. Коли збагнули — швиденько відіграли «повний назад».