Сакрал - Хомин Iрина - Страница 13

— Тут лише «елітні» пацієнти, — пояснив лікар, від чого Тереза здригнулася.

Крім ліжка в кімнаті була лише одна тумбочка. Невеличка, майже порожня, може, два чи три журнали, та й ті невідомо якого року…

Спокійнісінький вигляд лікаря був не сумісний з інтер'єром. Аж вовком хотілося вити, а він стояв і начебто посміхався.

Тереза відміряла кроками підлогу до протилежної такої ж сніжно-білої стіни, глянула на підлогу — дерев'яна, подряпана, ледь покрита фарбою…

Але було в тій кімнаті щось інше, що не піддавалося поясненню. І то був не запах ліків. І не білий колір стін. Щось інше.

— Ви задовольнили свою цікавість? — нагадав про себе лікар, явно вказуючи на двері. — Пацієнту потрібно відпочивати.

Тереза глянула на жінку і підправила:

— Пацієнтка навіть не усвідомлює, що ми з вами тут перебуваємо. Вона взагалі нічого не усвідомлює…

Але тут не хотілося залишатися ні секунди. Не було бажання.

Втупивши погляд долу, Тереза заквапилася до виходу Жахіття. Яке жахіття! Раптом так стало жаль маму, що аж серце стиснулося. А вона ж тут провела кілька років!

Коло самих дверей дівчина сповільнила ходу. Тут фарба на підлозі була обдерта, видно, сунули щось важке, і з-під фарби виглядало щось схоже на подряпини, але правильної форми і… зі змістом.

То був знак.

Тотемний, древній.

Жаль, не видно цілком, але все одно Тереза не змогла б його розшифровувати. Вона присіла, провела пальцями по знаку і задумливо глянула на пофарбовану підлогу.

— Ми зробили ремонт, — пояснив завідувач. — Тут усі стіни, підлога, навіть стеля… — Він затявся, помітивши погляд Терези, — були розмальовані. Я б не сказав, що у вашої матері був хист, але наснага, як бачите… Кілька ремонтів не допомогли.

— Навіщо вона їх малювала? — Серйозність у голосі дівчини бентежила лікаря.

— Бог її знає. Вона казала, що це її захистить… а потім, коли їй не дали аркушів і ручки, обмалювала все, щось тлумачила про послання, якісь знання… — Лікар глянув на застиглу постать Терези. — Казала, що це комусь колись допоможе. Ви вірите в її слова?

— Ні, — збрехала Тереза.

Вона відреклася не тому, що соромилася слів матері, а тому, що не бажала стати пацієнткою подібного закладу. Схоже, її мама була надто відвертою людиною.

Чи, може, справді божевільною?

Вільно вдихнути на повні груди змогла аж на вулиці, коли двері клініки залишилися далеко позаду. Сумнівалася навіть у власному глузді. Звідки вона в шкільні роки взяла той знак — точку переходу. Малювала, малювала, та й вийшло?

Чи все набагато складніше?

Вона не зважала на шум вулиці, на людей, які снували навколо, заклопотані власними проблемами, шелест листочків на деревах. Здавалося, не тривожив світлофор, що світив червоним світлом для пішоходів, бо Тереза спинилася аж посеред дороги, коли з обох боків відчайдушно почали сигналити машини. Прийшовши до тями, дівчина стрепенулася, зрозумівши, де знаходиться. Це все через авто, яке залишила метрів за двісті від лікарні. Хотіла пройтися пішки. Саму дратували пішоходи, які лізуть на червоне світло. Ніколи не думала, що в них можуть бути якісь проблеми і вони просто думками вгрузли в них. На смузі почекала, поки зможе перейти, розгублено глянувши на підземний перехід метрів за п'ятдесят, потім перебігла дорогу і пішла по затіненій алеї до власної машини.

У думках вже була не виставка. Намагалася впорядкувати свої подальші дії. їхати знову до батька? Немає сенсу, хіба щоб посваритися. Залишити все як є? Теж неможливо. Сама не дозволить, та й отой «старий знайомий» теж.

— Ви хоч назвіться, — запропонувала Тереза, коли підійшла до свого авто, — а то навіть не знаю, як до вас звертатися.

— Борис, — відповів той, спершись на капот.

— Мабуть, треба сказати «приємно познайомитись».

— Мені теж.

— І все?

— На цьому етикет закінчується.

Дівчина запитливо глянула на Бориса.

— Закінчується?

— Ну, ще можемо сказати одне одному «добрий день».

— Хто ви, в біса, такий? — не витримала Тереза. — Який, до дідька, етикет? У мене життя стає схожим на статтю з «Интересной газетьі» в стилі містики!

— Хто вам дав право кричати на мене?

— А що ви робите з моїм життям?

— Я? Я взагалі можу розвернутися і піти. Ви впевнені, що впораєтеся самі? Здається, ВОНО відкрило сезон полювання. Власне, на маленьку дівчинку на ймення Тереза Януш.

Очі Терези від несподіванки широко розплющилися.

— Хто таке ВОНО? Це — по-перше. А по-друге, ви надто багато знаєте про мене. Не хочете розповісти звідки? Ви знаєте, як мене звуть, де я живу і що сталося з моєю мамою.

— Останнього не знаю. Але це дуже важливо для нас обох.

— Невже?! — Здивуванню Терези не було меж. — Та хто ви такий, щоб цікавитися нею?

— У мене ділова пропозиція, дівчинко, — спробував піти на компроміс Борис, — на багато питань я зараз не зможу тобі відповісти, але ми можемо разом спробувати розібратися щодо Марти Януш і того, яка роль відведена тобі. Я хочу тобі вірити.

Тереза звернула увагу на те, що малознайомий чоловік раптом перейшов на «ти», але це вже не мало значення. Цікавило інше.

— Я вас не розумію. Хто ви?

— Для початку — той, хто намагається у всьому розібратися.

— Для початку? А більше ви нічого не можете сказати?

— Поки що ні. Тобі доведеться вірити мені.

— А якщо ні?

— То будеш сама розбиратися, інакше ВОНО тебе не відпустить.

— ВОНО?

— Сила, про яку писав Кролл.

— Навіщо я йому?

— Саме в цьому ми й будемо розбиратися.

Тереза вагалася. А що, коли цей божевільний сам влаштував таку комедію? Облив водою картини, зачинив її на горищі, а тепер підкинув книжку і щось «накручує».

— Я не маніяк, — спокійно мовив Борис, вгадуючи її думки. — Якби так, давно б тебе вбив. Було безліч слушних моментів.

— Але я вас не розумію, — не здавалася та. — Навіщо я вам, навіщо вам…

— Це не заради тебе. Я колись поклявся перед іншою людиною зробити все, що від мене залежить…

— Залежить що?

— Я хранитель.

— Хто?

— Людина, яка зберігає знання.

— Схоже на дурну казочку. Не вірю в таке.

— Як хочеш. Можеш іти.

Вагаючись лише мить, Тереза рушила, аби обійти авто.

— Зажди, — попросив Борис. — Це твоє. Марта перед смертю просила передати дочці.

Він простягнув руку, а потім повільно розтиснув кулак. На долоні був невеликий дерев'яний хрестик. Маленький, але Тереза так і прикипіла поглядом до нього, і вже не мала сили ані ступити кроку, ані простягнути руку, щоб забрати річ.

— На ньому символи життя. Я цілу ніч просидів над манускриптами, аби зрозуміти їх призначення.

— Звідки він у вас?

— Довга історія. Але він справді належав Марті.

— Я знаю, — тихо відповіла Тереза. — На єдиній фотографії, яку я маю, у мами саме цей хрестик…

Вона взяла ту річ, мов найкоштовнішу реліквію, викладену діамантами. Покрутила в руках — буцімто звичайне дерево, а так багато важить для неї. І заховала в сумочку.

Її погляд питав: «Що далі?»

— Тепер поїдемо до двоюрідного брата твого батька. Він з дружиною тоді гостював у вас, коли забрали твою матір.

— А звідкіля ви це знаєте?

— Медсестра сказала, що Олександр Януш майже відразу й покинув дружину в клініці, бо переживав, що залишив маля на брата-алкоголіка і його неповнолітню дружину.

— Як то складно.

— Так, — погодився Борис. — Може, підвезеш, я почекаю в авто, а ти попитаєш у родичів, як усе було. Навряд чи вони захочуть щось розповідати при сторонній людині.

Тереза кивнула. На мить їй здалося, що цей майже незнайомий чоловік — єдиний, хто її розуміє і хоче підтримати. Можливо, у нього є власні інтереси, не без того, але ж тепер вона не самотня…

Ви коли-небудь бачили справжню львівську грозу? Це коли з неба падають не краплини, а цілі потоки води. Коли стихія бавиться з деревами, пригинаючи їх додолу, обриваючи листя і гілки. Це коли небо спалахи блискавок освітлюють так, що від їх божественного світла засліплює очі — і так безперестану. Це коли громи котять гуркотом від неба і аж додолу, а шум води, що падає, перекриває собою все — слова, крик і просто стукіт серця…