Сакрал - Хомин Iрина - Страница 21

— Гаразд. О двадцять першій біля входу. До зустрічі.

І поклала слухавку, не давши можливості попрощатися.

Хотілося їсти. Перше і єдине, що перекривало будь-які інші бажання. Все ще лежачи, спросоння, Тереза почала згадувати, що в неї є смачненького в холодильнику. Готового нічого. Вона взагалі не любила куховарити, тож тепер доведеться згадувати, що таке кулінарія. Добре хоч продукти в холодильнику є — має гарну звичку скупитися. Правда, не могла згадати, що там свіже, а що не дуже. Але не біда…

Ванною ще скористалася, а от до холодильника їй дійти не довелося.

Тишу розірвав вхідний дзвінок, і Тереза чимдуж кинулася до дверей. Це мав бути Борис. Він обіцяв прийти після обіду або на другий день.

Як же їй хотілося, щоб то був Борис! Не знала чому. Не Валентин, не батько, не хтось інший, а саме Борис. Йому ніколи не доведеться нічого пояснювати, біля нього можна відчути себе слабкою і беззахисною, і це не буде принизливим, з ним цікаво спілкуватися і… вона відчувала себе поряд з ним тендітною красивою жінкою. Не знала чому. Мабуть, сама ще не усвідомлювала, що хоче йому подобатися. Можливо, в ньому відчувалося кохання. Правда, кохання до іншої жінки, давно мертвої і недосяжної… її не турбувало, що він марив померлою дружиною і що був старший віком. У ньому відчувалося кохання і життя.

Але Тереза ще не усвідомлювала, навіщо їй йому подобатися. Просто виникло таке бажання і все…

На порозі, спершись на одвірок, справді стояв Борис. Джинси, сорочка з коротким рукавом і тиха усмішка. Тереза теж усміхнулася, інстинктивно пригладила долонею волосся і запросила гостя у квартиру.

— Я збираюся щось приготувати на сніданок. Обід, — виправила себе. — Що б ти хотів смачненького?

— Наш обід чекає на нас у машині, — здивував Борис. — Все, що тобі залишається, — це якомога зручніше одягнутися, ми їдемо в парк на пікнік.

— У парк на пікнік?

Її радості не було меж, але все ж таки щасливий вигляд вона намагалася приховати. Незручно ж. Борис усміхнувся — він все бачив, тож, зрозумівши, що його не обдуриш, Тереза широко всміхнулася і побігла вдягатися.

Пікнік. Це ж треба! Коли вона останній раз ходила на пікнік? Десь в універі з друзями. Завжди мріяла про пікнік на двох. Валентин ніколи не опускався до подібного: розкішні бари, ресторани; він вважав, що вартий лише такого, а посидіти на природі і з'їсти бутерброд… Ну що ви! Це ж так низько!

Хвилин за п'ять Тереза вже була одягнена і готова до виходу. Джинси і топік підійшли — кращого для прогулянки не придумаєш.

Боже, вона навіть забула, що її поєднує з цим чоловіком! Про все на світі забула!

А Борис не поспішав нагадувати. Жодним словом не згадав про демонів і про свою роль. Розповідав про подорож по Атлантиці, і про цікаві звичаї різних країн, і про найрізноманітніші страви Китаю та Індії.

За якийсь час дівчина відчула, що їй страшенно хочеться їсти.

— Що у нас є? — поцікавилася вона.

— Щось дуже смачненьке.

— А що саме?

— Побачиш. Голодна?

— Так.

Турбота й інтрига. Горюча суміш для серця, яке ніколи не кохало. Але Тереза цього ніколи не усвідомлювала, їй тільки хотілося подобатися.

А що Борис? Сто років ні про кого не турбувався. Останніх два десятки присвятив вивченню окультних наук, встиг пожити в Індії та на Тибеті. З болем у душі і коханням у серці. До Діни. Яке прекрасне ім'я, чи не так? Не можна сказати, що в його житті більше не було жінок. Були. То тут, то там. Час від часу вони прикрашали його життя, але завжди залишалися лише окрасою.

Терезу хотілося захищати. Пояснювалося все дуже просто — це стосувалося справи. Його місії. Про яку в цю хвилину чомусь абсолютно не хотілося згадувати.

— Приїхали, — сказав Борис і зупинив авто біля великої поляни недалечко від парку Знесіння.

Тут було, як завжди, гамірно, діти каталися на гойдалках, мами сиділи на лавках, трохи далі від заповнених людьми столиків охочі їздили на конях — помаленьку, потихеньку, по колу.

Коли Борис з Терезою підійшли, чоловік у спортивному костюмі відразу ж мовив:

— Зараз звільниться другий кінь, і можете забирати їх до вечора.

Тереза здивовано глянула на Бориса. На душі стало так приємно і радісно, що… захотілося його обійняти.

— Уже все домовлено, так? — перепитала очевидну річ.

Борис тільки кивнув.

Тим часом під'їхав чорний мов ніч кінь, з нього зсадили молоду дівчину, а вуздечку передали Борису.

— Якого вибираєш?

Був чорний і каштановий. Звісно, Тереза вибрала вороного, недолюблювала інших мастей. А потім все було, як уві сні.

Вони їхали верхи по стежинах між дерев, по пагорбах, намагаючись пригнутися від гілок та щиро сміючись. І байдуже, що навколо люди і що вони з неприкритою цікавістю спостерігають за парою. Головне, що їм зараз, цієї миті так добре. Адже в нашому світі так рідко буває справді добре.

Шашлики були готові тільки години за дві. До цього часу Тереза вже встигла сп'яніти від випитого вина, наїстися бутербродами та салатом, а ще добре, до болю, вилежати боки.

— Так що, — продовжувала Тереза, — в мене є мрія — стати відомою художницею, досягти успіху в мистецькому житті суспільства. Правда, мені поки що не таланить. Аж ніяк.

— Поталанить, — запевнив Борис. — Я розбираюся в людях і можу із впевненістю сказати, що тобі обов'язково в усьому поталанить. Ти прагнеш. Ти все робиш, аби досягти мети. І саме тому у тебе все буде гаразд. Вже собі уявляю: Тереза Януш у вишуканій вечірній сукні, нічого зайвого, все на місці, навколо безліч розкішно одягнених людей, всі її вітають, говорять компліменти, а всюди по стінах зали розвішано картини. Твої картини, Терезо. Це і є твоє майбутнє. Ти станеш відомою художницею, а я пишатимуся знайомством з тобою.

І замовк.

Тереза теж мовчала. Майбутнє? Звичайно, воно буде.

— Але спочатку треба розібратися з духами, — продовжила вголос власну думку.

Борис стрепенувся. Бажання захистити хвилею рвалося з душі.

— Ми розберемося з ним. Нас двоє, а ВОНО одне! — намагався пожартувати. — Я ж поряд, і тому все буде гаразд…

І знову замовкли.

Тихе і невловиме торкнулося душ. Вона не здогадувалася, що це. Не могла визначити і зрозуміти. А він не вірив собі. Перечив і гнав думки геть, намагаючись залишатися вірним пам'яті Діни.

— Ви з Валентином, мабуть, такі щасливі, адже ви одружуєтеся! — раптово для себе сказав Борис.

— Щасливі? — Од несподіванки Тереза підвелася з землі і сіла, спершись на березу. — Я не знаю, чи можна вжити подібний термін щодо нас з Валентином. Ми знаємо одне одного багато років, але… таке враження, що він окремо і я окремо. Звичайно, ми можемо створити сім'ю, прагнемо до цього… Особливо він. Але після шлюбу ми й надалі залишимось окремо.

«Чужими», — поставив свій діагноз Борис.

Та зненацька настрій Терези змінився.

— Він кохає мене. Я в цьому впевнена. Хіба можна бути нещасливою з людиною, яка тебе кохає? Він завжди дбатиме про сім'ю, забезпечить і мене, і дітей усім необхідним. Допоможе у вирішенні усіляких проблем. А я завжди займатимусь лише мистецтвом. Хіба не чудово? Звичайно, ми будемо щасливі.

Тереза намагалася переконати саму себе, але такий проникливий і розумний Борис цього не помітив. Раптом чомусь зник настрій. Мабуть, через смуток за Діною. Щоразу, коли дивився на щасливі подружні пари, сумував за своєю мертвою коханою. І зараз так само. Тереза описала тихе сімейне щастя, якого в нього вже ніколи не буде. А в неї буде, і він, Борис, зробить усе можливе, щоб її мрії збулися. Вона стане відомою художницею, а він буде нею пишатися.

— Я цілу ніч просиділа за комп'ютером, шукала інформацію про… НЬОГО.

— Чому так раптом?

— Виявилося, батько зберіг деякі мамині нотатки. А вони — суцільний шифр. Неможливо розібратися, от я й вирішила подивитися, що які символи означають. Мало що знайшла.

— З собою не взяла? — уточнив Борис.

— Ні.

Задивившись у небо всередину масивних хмар, Борис ліг на спину і, обдумавши якусь явно важливу справу, мовив: