Сакрал - Хомин Iрина - Страница 33

А от Бориса явно зацікавили дощечки, стержні, залізяки. Кілька речей він покрутив у руках, а потім поставив на місце.

— Схоже на обрядове причандалля. Хто вам продав хатину?

— Не знаю. Треба в батька спитати.

— Обов'язково. І ти ніколи не підіймалася на горище?!

— А навіщо? Я приїжджала працювати і цілими днями сиділа над урвищем.

— Біля Межі.

— Так.

— І тебе ніколи не цікавило, що робиться в тебе в хаті? Хороша з тебе господиня. За жінку страшно брати.

За інших обставин кинута фраза зачепила б за живе, тим більше сказана Борисом. Але тепер все перемагало одне-єдине бажання — якнайшвидше забиратися звідси.

— Те, за чим ми прийшли, коло вікна.

— Колиска?

Він і сам не радий був «екскурсії», а тут ще Терезу треба на кожному кроці заспокоювати. Полоснув світлом по горищі. Вдень знайти віконечко неважко — сонце світить, а вночі… Зорієнтувався по балках, потім помітив і саме вікно.

— Зачинене, — прошепотіла Тереза і, не дочекавшись питань, вела далі: — Я його відчинила, щоб провітрити.

— Це тільки вікно…

«Заспокоїв», — подумала дівчина.

Колиску вони знайшли відразу ж. Борис не захотів розглядати її в темряві, взяв на руки і поніс до виходу. Чомусь виникла впевненість, що їх звідси не випустять, — Тереза мала гіркий досвід. Чекала, що от-от вхід зачиниться.

Першим вийшов Борис. За ту секунду, на яку Тереза залишилися сама на горищі, вона ледь не отримала інфаркт. Нічого не сталося — ні звуку, ні руху, але в ній жив такий страх, який мало хто може витримати. І причин було предосить.

Поряд був Борис. Сильний і розумний, він допоможе здолати все — Тереза свято вірила в переконання. Не задумувалася, що його ідеалізує її не так давно зароджене кохання.

В одній із кімнат Борис вийняв із сумки і поклав на стіл папери, а потім почав порівнювати символи. Переривчасто і швидко, схоже, просто підтверджував те, що й так знав.

— Неймовірно.

Це означало, що їх версія підтвердилася. Річ автентична. І в цьому світі немає нічого неймовірного.

Найбільше диво у світі — це сніг. Так вважає найвідоміший ілюзіоніст сучасності Девід Копперфілд. Інколи саме звичайні речі заслуговують більшої уваги, аніж якась дивина.

— Є чим протерти?

Тереза кинулася до найближчої шафи і подала невеличкий рушник. Старанним рухом руки Борис звільнив від пилу величеньку дерев'яну річ, відкриваючи заховані від людського ока ледь помітні потемнілі плямки.

«Кров», — подумала Тереза і не помилилася.

Бориса цікавило інше — подряпини, отвори, малесенькі знаки, розкидані по дну, які він знову ж таки порівнював з санскритськими.

Розуміючи, що йому зараз не до неї і відірвати від справи зможе хіба що грім серед ясного неба, дівчина повідомила:

— Я приготую вечерю.

І ніким не почута вийшла геть.

Від усього серця сподівалася, що після вечері Борис нарешті приділить їй увагу і заспокоїть, розповість одну із своїх чарівних історій, скаже, що все буде гаразд і хвилюватися не варто. Можливо навіть, вона не відпустить його в іншу кімнату. Просто обійме і не відпустить. І що далі минав час, то більше вона зациклювалася на такій ідеї. Без сумніву, вона подобається йому, адже саме заради неї він тут.

Чи, може, заради пам'яті Діни?

Згадка про суперницю струмом пройшла крізь свідомість Терези. Так, він міг робити це заради Діни. Здається, він щось говорив про клятви.

Тереза відчула себе ідіоткою.

Звісно. Він марить нею. Двадцять років минуло, а він все ще кохає її. Навіщо ж дурити себе і плекати надію про красиве кохання?

Нехай робить, що хоче.

На столі вже вистигала щойно зварена картопля, і Тереза дорізала салат, коли Борис увійшов на кухню і повідомив:

— Я зараз збираюся за Межу. Ти почекаєш мене тут.

Авжеж, за Межу вона не хотіла йти. Навіть якби він примушував, Тереза ніколи б не погодилася на подібну прогулянку. Він робить це заради Діни, то ж нехай старається.

— Хоч повечеряй.

Від Бориса не приховалися нотки агресії в голосі дівчини. Не так давно вона дивилася на нього, мов на Бога. Тепер за щось ображається. Не зрозумієш тих жінок.

— Із задоволенням повечеряю. Я дуже голодний.

Сів без запрошення. За його рухами і запобіжним поглядом стало зрозуміло, що він дуже поспішає і їжа для нього зараз неважлива, просто Тереза старалася, приготувала вечерю, і він не хотів її образити.

За столом в основному говорив Борис, хвалив страви, розповідав про ритуал, про свої сподівання на спроможність відтворити його, а дівчина тільки слухала і кивала.

Чимось незадоволена, відламала шматок печива і відвернулася.

— Щось не так? — поцікавився в Терези.

— Ні. Все гаразд.

Борис швидко допив чай і нерішуче встав з-за столу.

— Я планую повернутися післязавтра зранку. Дочекайся мене тут. Гадаю, ВОНО нічого тобі не заподіє.

Тереза кивнула. Сперечатися марно. Та й куди вона подінеться без машини? До траси ого-го скільки йти.

Ні, якби він робив це заради неї, то ніколи б не залишив тут саму. Відвіз би у Львів у свій затишний безпечний будиночок, і байдуже, що втрачено було б ще день чи два. Він робить це заради іншої людини.

— Молися за мене, — попросив, уже забираючи приготовану сумку.

— Так, щасливо, хай Бог тобі допомагає…

А потім вже при самому виході почув:

— Діна б тобою пишалася.

Скільки образи і докору було в її голосі! Таж це ревнощі! Звичайні жіночі ревнощі! А він голову собі сушить, що ж сталося. При чому тут Діна? І раптом так захотілося поцілувати цю нерозумну гарненьку дівчинку. Розвернутися, затиснути в чіпких обіймах і поцілувати. Хоча б на прощання.

Заледве стримав себе. Якби Тереза бачила його усмішку в ту мить, вона б ніколи не грюкнула дверима за його плечима. І не засмутилася б через його мовчання.

Знову ніч, і вона знову залишилася сама. Так холодно і самотньо. Страшно.

Раніше вона не боялася будинку. Боже, скільки ночей вона тут провела! Не задумуючись над життям і смертю. Все, що її цікавило, — мистецтво, картини. Дратував світ людей. Хотілося втекти подалі від суспільства, цивілізації, всіх… А зараз…

Піти до сусідів? Практично ніколи не ходила. Навіщо будити їх? Уже давно глупа ніч і люди навколо сплять.

Він робить це заради Діни.

Залишив саму, пішов, все одно що до неї пішов…

І на душі стало так гірко.

В очах стояли сльози. Не текли, просто стояли і випікали очі. А що ж буде з нею?

Господи, чи в цьому світі є людина, на яку можна покластися?

Залишив її в будинку, заваленому, як висловився, обрядовими предметами. В будинку, де було ВОНО, і зник, покликаний боргом минулого.

— Будь вона проклята, така мертва і така!..

У Терези забракло слів. Раніше, мабуть, і не знала, що таке ненависть.

Її мучив страх і почуття безпорадності.

Начебто і раніше тут бувала, завжди сама, тижнями жила і не хотіла нікого бачити. А тепер усвідомила — проживання в хатині подібне до перебування на цвинтарі серед мерців. Так само, як у морзі.

Кожна із тих залізяк над головою багато могла повідати, ой як багато. І Тереза дуже сумнівалася, що хоч щось добре.

Здається, ще недавно могла провести тут вічність, всі свої плани пов'язувала з хатиною, а тепер так хотілося втекти. Та куди? Навколо безлика темнота, і куди подітися о такій порі? Вибігти з хати, а далі куди? В темряву, в ліс?!

Почуття безвихідності іноді буває дурнішим за будь-який сон.

Вона сиділа на сходах, підібгавши під себе ноги, ладна щомиті від найменшого звуку схопитися на ноги і помчати до людей. Всіх побудити, битися в істериці, але пригорнутися до живих.

Здавалося, серце от-от вистрибне з грудей, розірветься, нехай тільки щось стукне.

А вона знала, що стукне. Нутром відчувала.

Тиша теж тиснула невимовною вагою. Аж у вухах дзеленькало.

Ледве змусила себе звестися на ноги і зайти в спальню. Там був телевізор. Хоч якась ілюзія життя. Перебрала всі канали, які могла. Нічого не хотілося дивитись, врешті-решт залишила одну передачу і тихенько сіла, прислуховуючись не так до телевізора, як до навколишніх звуків.