Сакрал - Хомин Iрина - Страница 42

Діна виконала дану Борису обіцянку і зникла, а Тереза залишилася сама в салоні нерухомого автомобіля, сидячи коліньми на сидінні, серед холодної темряви і нічної порожнечі.

Не вірила, що майбутнього більше немає, відмовлялася сприймати дійсність, і залишався тільки один-єдиий спосіб для перевірки.

ВОНО там, де вічний холод.

Рішуче завела машину і рвонулася назустріч невідомому. Спасіння або небуття — одне з двох її чекає за дверима, вкритими символами.

Громом серед ночі прокотилося авто по сільській ямкуватій дорозі, супроводжуване гавкотом собак та постукуванням зливи, що вщухала. Хоч би хто зупинив. Якби хоч хтось прокинувся, вийшов на дорогу і не впустив до клятої хатини.

Коли стається погане, завжди знайдеться хтось, хто знав, що так воно й буде. Цього разу Тереза й сама розуміла, що їй не слід відчиняти кімнату.

Залазити через вікно не довелося. Обачно залишила ключі у схованці, коли два дні тому їхала звідси з Борисом. Сакралом.

І тепер тремтячими руками відчинила вхідні двері. Не відчуваючи підлоги, пройшла через сіни, вмикаючи на шляху всі наявні лампи, і зупинилася в коридорчику перед зловісними дверима. Запах плісняви і гнилі. Хотілося втекти. Закричати і втекти геть.

Руки зняли з гвіздка ключ і відчинили двері.

Порожньо.

Тиша тиснула на барабанні перетинки.

Ступила крок. Спокійно звисав неприкритий шторами білий тюль на вікнах. Уздовж стіни стояло застелене старим барвистим покривалом ліжко. Поряд шафа, забита різним мотлохом, тільки не одягом. І холод. Вічний холод. Його можна було пояснити затіненою стороною і відсутністю на підлозі килима. Але обдурювати себе не було сенсу.

Крижану хвилю можна пояснити мокрим від зливи одягом, що обліпив тіло. Та звук дверей, що зачиняються, розставив усе на свої місця.

Марно озиратися. Там нікого.

Так само Кролл кілька тисячоліть назад стояв над розбурханим океаном. Втомлений, знищений і заляканий. Він хотів, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Тереза теж частково вже здалася.

— Всесильне зло, створене людськими руками, — прошепотіла вона, малюючи в уяві сцену загибелі малесенької людини.

Що ВОНО зробить з нею? Вб'є? Вселиться?

Руки безпомічно охопили власні плечі, примушуючи не здригатися і стати трішечки сильнішою.

— Людськими руками, — повторила вголос.

Раптом підвела голову і озирнулася назад.

Звичайно, нікого.

Яке ж ВОНО всесильне, якщо навіть матеріалізуватися не може? Бідолашна примара Діни і то спромоглася на таке.

Зло, створене людськими руками. Силу йому надали теж люди — з допомогою несвідомих дурних ритуалів. Живилося людським страхом. Чи можна перемогти зло, вбивши власну кровинку?

— Ти не хочеш мені показатися? — враз знахабніла Тереза. — Покажися, чого ж ти! Я так хочу тебе побачити, навіть не уявляєш як! Навряд чи тебе в цьому світі хоч хтось бачив! Ти боягузливе, ти вбиваєш слабших за себе. А як на те, щоб позмагатися із Богом?

Витягнутий з-під одягу хрестик став вагомим аргументом. Відчутно потепліло, але тиша все ще тиснула на слух.

— Ти хочеш влізти в моє тіло? Приїхавши до Львова, я відразу охрещуся. Обіцяю! До речі, треба освятити хатину!.. — понесло Терезу. — Ага, обдумуєш, як убити мене? Тоді дія ритуалу закінчиться, і ти знову станеш химерною легендою із запилених книг. Я не проти!..

ВОНО відступало. Тягнучи за собою моторошний холод, відступало геть. Несподівана хвиля тепла надала Терезі сили. І вона зробила тактичну помилку.

Порухом руки зняла з шиї хрестик і простягла перед собою. Авжеж, простягнути оберіг легше, аніж кидатися по кутках самій. Але де ж ВОНО? В якому саме закутку? Чи всюди? Рука, відповідно до думок у мозку, металася в різні боки кімнати.

Тепло, тепло… Холод сахався, відступав…

Опинившись біля однієї із стін, вона знову розвернулася обличчям до середини кімнати і рушила на простір мертвого холоду. В голову прийшла блискуча ідея — ВОНО боїться хрестика, отож молитви теж боятиметься…

І звідки з'явився під ногами отой малесенький стілець, чи, може, він «стрибнув» під ноги в останню мить?…

Як би там не було, а Тереза зашпорталась і, падаючи, відчула, як щось вирвало з рук хрестика. Не зважала на біль — інстинкт самозбереження виявився сильнішим — відразу ж підхопилася на ноги і розгледілась навколо. Хрестика ніде не було.

Але ж він мусить бути десь поряд! На підлозі.

Всередині вона усвідомлювала, що шукати його справа марна. Все було прораховано. Напад у відповідь. Тепер потрібно якнайшвидше забиратися звідсіля.

Коли б не повітря, яке раптом згусло і обклало тіло морозом… Дівчина почувалася гірше, ніж у морзі. Тепер що? Смерть чи… вселення його мертвої душі в її молоде трепетне тіло?

Краще вже перше.

Але ВОНО не питало.

Чомусь ноги відмовлялися йти, наче приросли до підлоги. Руки теж скам'яніли і стали важкими-важки-ми. І ота важкість влилася спочатку в плечі, а потім і в решту тіла, змушуючи ноги зігнутися в колінах і дозволити тілу безпомічно впасти на підлогу.

Тереза все ще боролася. Її вуста не слухалися, проте, будучи при свідомості, в думках вона почала молитися. «Отче наш», потім «Вірую» — все, що вивчила за життя, але, скінчивши одну з молитов, заново починала другу.

ВОНО вагалося. Її біополе обороняли молитви.

Лежачи на холодній підлозі, без кінця-краю повторюючи в думках молитви, Тереза благала себе тільки про одне — лиш би не збитися і не замовкнути притомною. А це давалося ой як важко!

Почала мутнішати свідомість. Не знала, через скільки це сталося: через годину чи дві? Не могла ворухнути рукою і глянути на годинника. Володіння власним тілом стало недосяжним. Але вона боролася. В її свідомості звучала молитва до Бога, і ВОНО не могло подолати її душу.

Не могло вселитися. Поки що.

Однак скільки часу Тереза зможе протриматися? Чи дотягне до ранку? Але ж ВОНО має силу й удень — згадати хоча б горище!

Тільки трішки слабне. Але що з того? Сюди ніхто не прийде і не вирве її з чіпких обіймів сили. Та одного разу вона зіб'ється, втратить контроль над свідомістю… і тоді її тіло стане його оселею.

Навколишні навіть не помітять змін. Для них — на деякий час — вона все ще залишатиметься Терезою Януш.

Це тільки питання часу. Скільки вона ще витримає — три години, п'ять, десять?! її доля вирішена…

Слова в молитві почали збиватися. Плутатися. Молитва обривалася десь посередині і тут же починалася заново. Тільки б оборонитися! Незважаючи на гул у вухах і стукіт власного серця, який збивав з молитви, Тереза усвідомлювала, що наближається її смертна година.

Але як довго тягнуться хвилини! Вже мало б світати.

Чому не сходить сонце? Чи ще не час, а просто заціпеніння розтягло секунди на вічність? Чи краще здатися і…

Хвиля холоду свідчила, що ВОНО пожвавішало, зраділо таким думкам.

Та схоже, що чимось і стривожилося.

Двері відчинилися, і на порозі став Борис. Саме на порозі, бо там же притулився до одвірка і стояв добрих дві хвилини, стікаючи кров'ю і оброшуючи нею ж одвірок. Кожен крок давався йому надзвичайно важко. І, певно, сам Бог допоміг Борису доїхати сюди в такому стані, після того як Валентин утік з місця злочину. Вся сорочка запливла кров'ю, він був поранений і ледь тримався на ногах.

Наче крізь пелену, Тереза побачила його образ і не знала, радіти їй чи плакати. З якою метою тут Сакрал — допомогти чи… знищити апостола. Думки і слова молитви плуталися, а через неясність зору не могла зрозуміти, чому йому так важко йти, чіпляється руками за все підряд — і стіл, і ліжко, і що це за бордова пляма розтеклася від ключиці?

— ВОНО забрало в тебе енергію, — почула вона, коли Борис торкнувся її тіла, а вона все ще не могла поворухнутися.

Він укляк коло неї і, як двадцять з зайвим років тому, обійняв кохану. Тільки тепер то була його кров і це була Тереза, а не Діна.

Вдруге зло відбирало в нього кохану жінку.

— Я кохаю тебе! Чуєш, кохаю… — шепотів до Терези, що помирала, як колись мертвій Діні.