Сакрал - Хомин Iрина - Страница 7

Даремно. Щось негаразд зі зв'язками. Михайло не міг говорити. Зате взяв до рук ножа і заходився щось креслити на землі.

Заледве вдалося кривувате коло, потім хрест і риски увсебіч.

Оксана нічого не зрозуміла. Зате Тереза не знала, радіти їй чи плакати. Вона знала цей знак, часто сама його малювала. На кожній роботі. На кожному полотні.

— Він бачив мої картини? — невпевнено спитала в Оксани.

Знала відповідь, але так хотіла почути підтвердження. Навряд чи цей чоловік за останні кілька років хоч кудись виходив. А картини Тереза ще не продавала.

— Ні, не бачив, — заперечила Оксана. — А при чім тут твої картини?

Настала черга мовчати Терезі. Не хотілося відповідати. Може, й Михайло увесь час мовчав, бо не хотів розказувати.

— Терезо.

— Ні, — стрепенулася дівчина. — Нічого. Я не знаю, чому задала таке недоречне питання. Справа не в моїх картинах.

«Але ж що заставило його намалювати знак? — сама себе питала Тереза. — Згадка про колиску?»

Всю дорогу Тереза сушила собі голову над дивними незвичними питаннями, хоча таким же незвичним здавався вже нормальний світ.

А хто його назвав нормальним? За якими законами ми живемо? Хто вигадав ці закони? Норми, стандарти. Ми так звикли вірити в те, що світ, в якому живемо, одноликий. Народжуються люди, підростають, пізнають довколишній світ, приймають як належне те, що в небі світить сонце і місяць, що трава зелена, що існують тварини добрі і злі, пухнасті і не дуже, вчаться, вивчають процеси фізичні й хімічні, майже все пояснюють науково, працюють, і вже зовсім рідко хто задумується над питанням «чому?», цікавляться явищами, наслідками, виживають після катастроф, гинуть у незначних аваріях, повертаються після клінічної смерті і просто живуть, намагаються чогось досягти, закохуються, народжують собі подібних, навчають їх, що все має бути так, а не інакше і не можуть пояснити інколи зовсім простих речей, хоча б таких, як молитва, потім помирають… рідні скажуть: «Відійшов у кращий світ», хоча майже впевнені, що він (світ) один-єдиний. Одноликий. Ви теж так гадаєте? Тоді поясніть мені, що таке душа і чому людина без неї не може жити…

Тереза вже розділила для себе світ на нормальний і ненормальний. Усе, що не піддавалося логіці і поясненню, перекреслила — фантазія, божевілля… не існує, збіг обставин. Є тільки нормальний світ, і їй треба стати реальнішою. Добре, що батько має змогу фінансувати проекти, добре, що Валентин займається їх організацією. А якби їх не було? Що тоді? На які кошти вона б тоді жила? Навряд чи їхала б зараз за кермом цієї, дарма що не дуже крутої машини, сумнівно, чи мала б власну окрему квартиру і дозволяла собі дорогі, але непотрібні речі. Ось справжнє життя. Йдеться не про пояснення складного, а про виживання в суспільстві. Насправді це і є те єдине, справжнє, чого не обдуриш і не обійдеш. Або ти живеш за законами суспільства, або його жорна перемелють тебе на порох, а на все інше просто бракує сил і часу. Можливо, тому світ здається таким одноликим?

Перше, що Тереза зробила, коли переступила поріг квартири, — зателефонувала Валентину. Як завжди, вдома його не було, довелося телефонувати в офіс.

— Добрий день. Є Валентин? — спитала в секретарки і нараз подумала, що краще було б з'єднатися по мобільному.

Її тут же перемкнули.

— Алло, — почувся приємний спокійний голос Валентина.

— Привіт.

— Приємно здивований. Ти все ж таки вирішила зійти з Олімпу?

Його слова вразили Терезу. Як він може пускати шпильки в такій ситуації?

— Я скучила за тобою.

— Справді? — Тон пом'якшав. — Я за тобою теж. Зустрінемося?

— Сьогодні. Годинки через три… Гаразд?…

— Так…

— Повечеряємо десь у затишному місці, — долаючи втому, Тереза намагалася надати голосу спокусливості, — а потім заїдемо до мене, і я не відпущу тебе аж до ранку…

— Справді?

Валентин відхилився на спинку крісла і подумав, що інколи вона може бути просто чарівною, власне, спокусливо-чарівною. Що вона задумала? Може, щось сталося?

— Як твоя поїздка? Все гаразд? Відпочила?

— Працювала. — Тереза насупилася від гадки, що Валентин не сприймає її малювання за працю. — А тепер повернулася в реальний світ і візьмуся цілком до нормальних справ.

— Нормальних? Це ж яких? Що нормального ти можеш зробити?

Терезу наче струмом пройняло. Ніколи не любила, коли він натякав, що вона дурна. Ніхто б такого не потерпів, і вона також не мусить. Але, можливо, вона й сама винна в усьому. Чим довела, що їй можна доручити важливі речі і що вона впорається з ними?

— Хочу організувати виставку.

— Невже? — Валентин украй здивувався. — Ти хочеш організувати виставку? А ти хоч знаєш, як це робиться?

— Не така я дурна, як ти гадаєш.

У душі в неї вже починала закипати злість.

— Залишилося три тижні, — нагадав Валентин. — Хто відповідатиме за рекламу? Та бог з нею, з рекламою. Ну, щодо залу не турбуйся, я вже домовився, залишилося оплатити оренду. — Його тон ставав дедалі різкішим. — Можеш з декораторами поговорити, тільки дивись — не помилися, вони не завжди специ у своїй справі. Далі охорона, але за це нехай візьметься власник приміщення, домовся.

— Ти про Корчовського?

— Так. О-о-о! Це вже прогрес. Ти хоча б знаєш його прізвище.

— Звісно.

— О, так. Як всі служителі музи.

— Не клинь.

Тереза переборола бажання покласти слухавку. Як можна любити таку людину?

Зовсім не дивно, що в неї немає до нього жодних почуттів. Ні краплини.

Мабуть, Валентин і сам схаменувся:

— До вечора? — вже лагідно спитав він.

— Так.

— Десь пів на восьму я по тебе заїду. Гаразд?

— Звичайно.

— Вибач.

— Нічого. Ти просто ще не знаєш, на що я здатна.

— Інтригуєш.

— Ти гадаєш, що знаєш мене?

— Жінка має залишатися загадкою для чоловіка.

— У мені суцільні таємниці, — спокусливо мовила Тереза. — Цілую.

— І я тебе теж. До зустрічі.

Кладучи слухавку, Тереза задумалася, що в ній насправді занадто багато таємниць. Слід з ними кінчати і повертатися до нормального життя.

Від наступного дзвінка втіхи було мало. Корчовський виявився людиною практичною і не вів загальних розмов про мистецтво. Він одразу ж запропонував:

— Я можу знайти декораторів, вони дорого беруть, але це перевірені люди. Вас цікавить якість, чи не так?

— Звісно.

Раніше вона не питала, скільки це «дорого», а тепер дуже хотілося спитати, проте Корчовський не дав такої можливості.

— Наскільки мені відомо, у вас понад половина робіт готові. Решту ви мали привезти… необхідно показати їх декораторам, порадитися, як краще розставити.

Тереза прикусила язика. Картини! Вони всі знищені водою. Тварюки, хто ж так зле пожартував? Вона й справді казала Валентину, що привезе решту робіт.

Варвари! Яка ж бо вона зла на них…

— Алло, — нагадав про себе Корчовський. — Ви мене чуєте?

— Так.

— Коли ви зможете…

— Я не зможу.

— Що?…

— У мене виникла незначна проблема.

— Незначна проблема? — повторив Корчовський. — Запам'ятайте, панянко, незначних проблем не існує. Проблеми або є, або їх немає.

— Річ у тім, що картини… знищено.

— Знищено?

— Так.

На іншому кінці дроту замовкли. Мабуть, Корчовський намагався зрозуміти, як можна знищити картини.

— Вони замокли.

— Отакої!

— Не зрозуміла.

— Хіба ви не знаєте, що роботи слід тримати подалі від води?

— Не вчіть мене, — обурилася Тереза. — То хтось зле пожартував. Можливо, я колись дізнаюся, хто саме.

— Той хтось вас добре підставив і зірвав вам виставку.

— Що?

Тереза не вірила тому, що почула.

— Тієї кількості, що є на цей час, — пояснив Корчовський, — недостатньо. Я не можу продавати людям квитки на те, щоб вони оглянули голі стіни.

Тереза від несподіванки сіла на диван, що стояв поруч з телефонним столиком. Звістка була мов грім серед ясного неба.