Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан - Страница 22

Я замовив ще одну склянку вина, чекаючи, щоб клієнти трохи розійшлися і я міг поговорити з Джінні. За деякий час вона присілася коло мого столика.

— Цього вечора було дуже багато людей, як ти бачив, і я не могла навіть перекинутися словом з тобою.

— Але вже трохи порідшало.

— Слава Богу!

— А тепер скажи мені, чому ти така гарна, Джінні?

— Бо я вагітна. Ти хіба не здогадався?

— Я в таких справах цілковитий невіглас. Все ж, зміну в тобі помітив.

— Буду мати сина.

— Дочку вже маєш…

— Ти запам'ятав! Це мені дуже приємно! — вигукнула задоволено.

— Тож син буде гарно підходити.

— Мій чоловік дуже хотів сина.

— Він, бачу, таки добрий майстер…

— Правда?! — розсміялася Джінні. — Змайстрував, що хотів! Але я з тону твого голосу відчула, що в тебе, Марку, не все гаразд.

— Негаразд. Але це складні речі. І я їх якось розв'яжу.

— Волієш не говорити про це?

— Наразі.

— У мене є товаришка. Дуже гарна й мила дівчина. Давай, я вас познайомлю.

— Добре. Мені потрібна зміна погоди, — погодився я.

— Але ти мусиш поводитися з нею інакше, ніж зі мною.

— Що ти маєш на думці, Джінні? Хіба я погано поводився з тобою?

— Ні, ти аж задобре поводився зі мною! Дотепер не можу тебе забути. Я маю на думці, що вона соромлива дівчина, то не тягни її відразу до ліжка.

— Обіцяю бути зразком пристойности.

— Я хотіла б це побачити… Зайди сюди післязавтра, може, щось вийде.

За два дні я пішов до ресторану, як звеліла Джінні. Замовив собі легеньку вечерю, бо щось не мав апетиту того вечора. Замість вина, взяв собі аперитив. Дівчина не приходила, і Джінні починала хвилюватися. Я зовсім не переймався цією аферою, бо не мав ні настрою, ні бажання починати нові стосунки. Перше мусив відв'язати себе від Джуліани. Або прив'язати — я сам не знав, чого справді хотів. А на цю зустріч прийшов просто з цікавости.

Але десь о восьмій годині вбігла захекана дрібненька дівчина. Джінні відразу підвела її до мого столика. Я підвівся й кивком голови привітався з нею.

— Знайомтеся: це моя сердечна приятелька Дороті, а це мій колишній… але завжди сердечний друг Марко, — познайомила нас Джінні й побігла обслуговувати клієнтів.

— Сідайте, будь ласка, — запросив я дівчину.

— Дякую. Пробачте, що спізнилася. Поїзд застряв на 72-й вулиці, — говорила скоромовкою, сідаючи напроти мене.

— Дуже шкода. Ви втратили нагоду гарно повечеряти зі мною. Тепер будете наздоганяти самі.

— О, ні! Дуже дякую. Я вечеряла вдома.

— Хто вечеряє перед тим, як іде до ресторану?

Дівчина засоромлено опустила голову.

— У такому разі ходімо до кафе, — запропонував я підбадьорливо.

Я розплатився, і ми подалися сквером Вашінгтона до Блікер-стріт. По дорозі я уважніше приглянувся до дівчини. Вона була низенького зросту, щупленька — зовсім не мій тип. Мала коротко підстрижене кучеряве волосся, довгасте смугляве лице і повні губи. Та найпомітнішими були її очі: чорні, глибокі й великі, мов світи самі в собі. Мені здавалося, що вся її істота відображувалася в тих великих очах.

Ми спершу випили по коньяку, а тоді я замовив дві чашки еспрессо й італійське печиво. Виявилося, що Дороті вивчала мистецтво в Купер Юнійон, а жила в своїх батьків, щоб зводити кінці з кінцями. Розмова між нами якось не ладналася. Дівчина була серйозна й соромлива, і я не наважувався переходити на свій улюблений, злегка еротичний тон. Вона пробувала говорити про сучасне мистецтво, літературу, балет, але це тільки унаочнювало мені, який я був обмежений і який вузький був діапазон моїх зацікавлень. Крім того, я мав відчуття, що не сподобався Дороті.

Невдовзі ми попрощалися й роз'їхалися по домівках, не домовившись про наступну зустріч.

Я повертався додому з не особливо гарним почуттям. Ця зустріч тільки підтвердила те, що я давно відчував: що був нецікавий для жінок як мужчина. Додатково я усвідомив також, що був обмежений як людина. Я витратив великий клапоть життя на задоволення своїх комплексів, а тепер це відбивалося на стосунках з людьми.

Коли я зайшов до будинку, Джуліана стояла в темряві посеред вітальні і світила неприродньо блискучими очима. Значить, була сердита. У чорному халаті вона майже зливалася з ніччю. Виглядала, мов істота із загробних сфер. Коли я глянув на неї, крізь мою душу повіяв холод.

Припускаю, що моя поведінка останнім часом, особливо моя байдужість до неї, мусила доводити Джуліану до крайностей. Я виривався з її замірів і з-під її волі. Мені раптом стало ясніше на душі від цього усвідомлення. Вдаючи, що не помітив її, я пішов сходами нагору. Вона наздогнала мене на коридорчику між моєю вітальнею та її спальнею і різко шарпнула за рамено. Я повернувся обличчям до неї. Вона вся тремтіла і протинала мене ненависним зором.

— Добривечір, — промовив я підкреслено спокійно.

— Це не місце для вітання! — крикнула неприроднім голосом.

Видно, мій спокійний тон ще більше вивів її з рівноваги.

— Що ви маєте на думці? — ще спокійніше спитав я.

— Для вітання було місце внизу!

— Людей у темряві не вітають.

— А що?

— Оминають. Вони є загрозою.

— І ви злякалися мене?

— Чого? Зовсім ні.

Їй не сподобалася така моя відповідь, та ще й спокійна.

— Насправді, я не мав охоти вітатися з вами, — продовжував я. — Би чекали в темряві, тобто з недобрими намірами.

— Я весь час живу з недобрими намірами.

— Тому ви й самотні.

— Це не ваше діло! — скрикнула неприродньо різко. Видно, я зачепив її за живе.

— Можливо, й не моє. Але вам час уже перегорнути сторінку. Життя має так багато граней. А ви живете тільки в одній.

— Я завжди жила й живу, як мені захочеться. І нікому немає до того діла!

— У такому разі, добраніч.

— Я чекала на вас.

— Це цікава зміна ролей… Досі я весь час виглядав вас і ненавидів себе за те.

— Підглядання Ви називаєте чеканням, вигляданням? — запитала іронічно.

— Це було свого роду чекання. Але я вже перегорнув цю сторінку, — відповів я, посміхаючись.

Але Джуліані було не до жартів. її обличчя було суворе й напружене, а вуста ніяк не могли скластися в усмішку.

— Ми мусимо розплатитися, — сказала так загрозливо, що мені теж стало не до жартів.

— Ми нічого не винні одне одному! — промовив я різко й обернувся, щоб піти до своєї кімнати й покінчити з цією трагікомедією.

— Не ступайте ані кроку далі! — наказала так твердо, що я знову обернувся до неї.

— Чого ви хочете?

— Щоб ви розрахувалися зі мною! — глухо мовила Джуліана.

— За що?

— За зраду.

— Яку зраду? Що ви говорите?

— Хто та гарна мулатка, до якої ви заходите?

Мені було бридко дивитися на неї. Вона, виходить, далі наймала когось, щоб стежив за мною.

— Чого ви від мене хочете? — спитав я ще раз.

— Хочу, щоб ви не зраджували мене.

— Чи ви кохаєте мене? — спитав я, вхопивши її за рамена.

— Ні! Що ви, збожеволіли? Хто вас може кохати?! — сказала з гидливим виразом обличчя й випручалася від мене.

— Тоді не може бути мови про зраду!

— Але ви мусите бути вірним мені!

— Я вже нічого не мушу.

— Та я питала вас, хто та мулатка, до якої ви ходите?

— Я ходжу до ресторану, де вона працює, не до неї, — відповів я роздратовано.

— Хто вона?

— Моя колишня коханка. Зрештою, яке вам до того діло?

— Чи ви злягалися з нею.

— Ні, я кохався з нею. А злягався тільки з вами! — Мною оволоділа якась жорстокість, і я хотів чим глибше пхати в неї ножа.

Вона стиснула зуби і сильно вдарила мене по обличчі.

— Ви ще не раз заплатите за це! А хто та хирлява дівчина, яку ви зустріли?

— Я вам казав, що це не ваше діло. Я буду зустрічати, кого схочу!

— Не будете! Ви будете або зі мною, або ніде.

— Це погроза?

— Це ваш вибір.

— Я не бачу тут ніякого вибору. Або залишатися з вами, щоб ви довели мене до того, що покінчу з собою; або ви покінчите мене, якщо захочу залишити вас. Чи правильно я вас зрозумів?