Життя з Алісою поза дзеркалом - Бойчук Богдан - Страница 6

Моїм найбільшим бажанням було залізти у воду й дати тому зарозумілому зухвальцеві в писок. Та це була недосяжна мрія, оскільки я не вмів плавати. А топитися задля Аліси не мав найменшого бажання. Щоб досолити їй, я міг залицятися до якоїсь голої кралі, от хоч би до моєї сусідки під кущем. Але й тут мої шанси були мізерні. Якби я мав хоч маленьке пузо, як усі поважні бюргери, то напевно лежав би вже обіч своєї сусідки або під нею. А так жодна з цих красунь і оком не кидала на мене. Це так розізлило мене, що я натягнув штани й, ображений на всіх жінок, пішов до корчми.

Але й у чарці не знаходив розради, — увесь час думав про Алісу й уявляв собі, що вона виробляла під кущами з тим молодиком. А може, вона запросила його до мого мешкання й товчеться з ним на моєму ліжку! Це вже підлота! Це найнижчий ступінь негідносте! Це найжорстокіші кпини наді мною! Я відсунув недопиту чарку й вилетів з корчми. Мої компаньйони сумно похитували головами й мало не плакали. Та й було чого сумувати, бо це значило, що цього вечора не буде ні другої, ні третьої пляшки. Саме через це вони щиро співчували мені. Та я й сам співчував собі, — не легко було обходитися без традиційних трьох пляшок. Я ж бо людина глибоко традиційна й дотримуюся століттями встановлених норм.

Коли я влетів до свого мешкання, то застав Алісу на софі. Вона сиділа в шовковому халаті в голубі квіти й наспівувала популярний романс. Виглядала прекрасно. Це кинуло мене в шалену лють. Я страждаю, я місця не можу собі знайти, а вона не тільки прекрасно виглядає, а ще й у гарному настрої, поспівує собі. Я накинувся на неї з криком:

— Як ти можеш так безвідповідально поводитися, — веселитися, вистроюватися! Що ти собі гадаєш?!

— Хіба я не подобаюсь тобі в цьому новому халаті?

— Подобаєшся. Але не в цьому діло.

— А в чому діло?

— Діло в тому, що я страждаю, мене розриває лють, горілка до уст не йде, — а ти веселишся та ще й любуєшся собою.

— А чому я мала б сумувати?

— Що тут говорити! Коли між нами нема духовної співзвучносте, то ніщо не буде грати.

— Я думала, що тебе цікавить тільки сексуальна співзвучність з жінкою.

— Самозрозуміло!

— Значить, все нормально між нами.

— Не цілком нормально! Не зашкодило б, коли б твої духовні вібрації були на тих самих хвилях, що й мої. Коли б ти також відчувала трагічний стан моєї душі.

— А хіба ти маєш душу?

— Ти забагато дозволяєш собі!

— Вибач. Я хотіла сказати: хіба повна духовна співзвучність можлива між двома різними людьми?

— Звичайно, що неможлива, коли ти її не бажаєш, коли навмисне робиш усе наперекір.

— Я завжди поводжуся згідно зі своїми почуттями.

— Ага!

— Але я нічого не роблю наперекір тобі.

— Не робиш, га?

— Ні.

— А що було на Майні?

— Так, до речі, я хотіла тебе спитати, чому ти так скоро втік із пляжу? Потягнуло до чарочки в корчмі?

Це вже було занадто, це було чисте нахабство! Замість просити вибачення за свою негідну поведінку, вона оскаржувала мене в пияцтві. Я все міг простити їй, але не глуму над моєю, як-не-як, високопоставленою особою.

— Ага! В додатку до своєї негідної поведінки, ти ще дурнем хочеш мене зробити.

— Ти є такий як є.

— Тобто дурень.

— Я того не сказала.

— Але подумала.

— Так, подумала.

— А на чому ти базуєш таку низьку про мене думку?

— На тому, що ти ось півгодини викрикуєш, а я досі не знаю, чого ти від мене хочеш. Ти не можеш логічно висловитися.

Тепер вона насмілюється давати мені лекцію про логіку! Мені, який ціле життя школився в цій дисципліні. Зарозуміла шльондра! Яка логічного речення не може склеїти.

— Ти хочеш знати, які я маю претензії до тебе, хочеш, щоб я тобі усе логічно виклав?

— Не дуже хочу. Але краще викинь то з себе, а то я до ранку не матиму спокою.

— Добре! Я викладу тобі все, як на долоні. Мене муляє те, що ти на Майні зсувала з цицьок ліфчик, щоб заманути того високого блондина. Що не тільки дозволяла йому трахати тебе ззаду, а ще й задоволено реготала й дриґала ногами над водою.

— Про що ти говориш? Я ніякого блондина не бачила на Майні.

— Це найвищий вияв безличности з твого боку! Ти хочеш сказати мені, що ти не пливла разом із ним униз ріки, що він не тримав тебе ззаду за груди, що не зсував з тебе трусиків? — мене судомило від люті, і я просто випльовував на неї слова.

— Ти зневажаєш мене! Ніхто мене за груди не тримав і не зсував з мене трусиків.

Як вона могла брехати мені так прямо в очі! Та ще й оскаржувати, що нібито я зневажаю її. Це вже занадто, занадто!

Я вхопив свій ширококрисий капелюх і з грюкотом вилетів з мешкання, не зачинивши за собою дверей.

6. Кохання Гільди — на найвищому рівні

Посварившися з Алісою, я блукав темними вузькими вуличками, не знаходячи задоволення ані в старовинній архітектурі нашого містечка, ані в думках, які напихалися з усіх боків. Зрозуміло, що Аліса була лукава, що зраджувала мене, але, подумавши логічно, все-таки краще було б лежати з нею в ліжку, аніж оббивати боки об кам'яний мішок цієї вогкої вулички. Але я в жодному разі не хотів повертатися додому й давати їй подвійне задоволення.

У додатку до всіх моїх лих, із-за рогу вибігло стадо собак і кинулося на мене. Страх спаралізував мою волю, і, замість втікати, я стояв на місці, неспроможний ступити кроку. Собаки використали мою нерішучість, оточили мене і, шкірячи зуби, гарчали й шарпали мої литки. Щойно тоді я збагнув, що ситуація небезпечна і треба щось робити. Оглядаючись на боки, я помітив поблизу розвалений мур. Задкуючи крок за кроком, я наблизився до того муру й, несподівано для собак, вискочив на нього. Загроза минула, але моя ситуація не покращала. Бо внизу далі гарчали люті собаки, а на мурі гостре каміння в'їдалося в сідниці.

На щастя, посеред вулиці з'явився звідкись обдертий волоцюга і гаркнув так несамовито, що собаки порозбігалися в усі боки, ховаючи між ноги хвости. Я зсунувся з муру й натирав намуляні сідниці. Волоцюга підійшов до мене і з цікавістю приглядався.

— Дякую вам, — сказав я.

— За що?

— Та за те, що визволили мене від собак.

— А ви не наробили, бува, в штани, що так обмацуєте задницю?

Мені аж ніяк не подобалася його груба фамільярність, але він все-таки врятував мене від собак, то й не випадало гаркатися з ним.

— Я сидів на гострому камінні, — сказав я якомога примирливіше.

— То у вас аж така делікатна срака?

Я не звик до такого вульгарного стилю розмови й почав думати над тим, як позбутися цього неприємного типа.

— Чому ви мовчите?

— А що маю казати? Делікатна, то делікатна. Яку маю, таку вживаю, — сказав я роздратовано.

— А добре налякалися собак?

— Звісно, що налякався.

— Я їх напустив на вас, — він зайшовся хрипким сміхом, який, здавалося, душив його.

— Ви напустили на мене тих собак?

— Я. Вони тільки мене слухаються, — сказав з почуттям гордості.

— Це був поганий жарт!

— Не гнівайтеся. Ночі в цьому містечку безлюдні й тяжко знайти розвагу, яка була б на відповідному рівні.

— То цькування собаками відповідний для вас рівень розваги!

— Я люблю собак. Але на приміті я мав вас.

— Значить, ви обрали мене об'єктом знущання і розваги!

— Стривайте, куди ви йдете? Всякі стосунки з людьми є розвагою. Та не тільки стосунки, а й усе, що людина робить.

— Це надто велике спрощення, як на мій смак.

— Дозвольте переконати вас, що це не спрощення. Візьміть, наприклад, навіть такі «серйозні» речі, як філософські й наукові диспути, — вони, в першу чергу, розважають диспутантів, а щойно тоді можна говорити про їхню дійсну чи уявну цінність. А признайтеся, чи не приємніше вам говорити навіть з таким покидьком, як я, ніж самотньо блукати вулицями?

— Приємніше, — сказав я, подумавши.

— А чи не заінтригували вас мої думки? Чи не подумали ви, що я не такий вже й простак, як виглядаю?