Аліпій II і його наречена - Бойчук Богдан - Страница 10

— Хто ти такий, чоловіче?

— Я Аліпій.

— Чому ти так вражено дивишся на мене?

— Бо ти моя Наречена.

— Я була наречена, але не твоя.

Аліпій знітився.

— А куди ти йшов?

— Та шукати свою Наречену.

— Шукати вітру в полі! А як ти її втратив?

— Втік, коли…

— Ти такий самий негідник, як і мій наречений! — вибухнула жінка. — Спершу кохав мене, носив на руках, цілував, а коли я завагітніла, втік. А батько вигнав мене з дитиною з хати.

— Ні, ні, дівчино.

— Мене звуть Роксаною.

— Моя Наречена також була Роксана.

— То, може, я й є твоя наречена. Чому ти, в такому разі, втікав?

— Коли моя Наречена роздягнулася над ставком, я був такий зворушений її красою, що мусив втікати за кущі, щоб не розплакатися перед нею. А коли повернувся, її вже не було. Ані ставка, ані вілли. І досі не можу знайти її.

— Вибач, що я назвала тебе негідником.

— То нічого.

— Ти лише нездара.

— Чим я тут можу зарадити? А куди ти йдеш, дівчино?

— Я не дівчина! І не жінка. Зви мене Роксаною.

— Добре. То куди ти йдеш?

— Не знаю. Шукати долі, якої в мене нема і не буде.

— Явдоха, царство їй небесне, залишила мені господарство.

— Яка Явдоха?

— То була гарна і добра жінка, яка навчила мене працювати в полі. Навчила мене також, як жити і як любити, — зрештою, це одне й те саме. Отож, вона залишила мені господарство. Якщо хочеш, я віддам його тобі.

— А що сам будеш робити?

— Шукати Наречену.

— Але я не вмію нічого робити по господарству чи в полі.

— Я навчу тебе.

— Добре. Може, ти й є моєю долею.

Вони дуже скоро, менше ніж за годину, дійшли до Явдошиної хати. Це тому, що йшли вони прямою дорогою, а не еліптичною, на яку завжди потрапляв Аліпій. Хатина справила на Роксану гарне враження:

— Твоя Явдоха була доброю господинею! Які чудові квіти, як чистенько на подвір'ї, як гарно вибілена хата!

— Так, вона любила господарити, — сказав Аліпій і відчинив двері.

Вони зайшли до світлиці. Розглянувшись, Роксана скрикнула:

— Мені все тут подобається!

— Я дуже радий, що доробок Явдохи не піде намарне. Господарюй собі, і хай тобі помагає Господь, — сказав Аліпій, натягнув на голову капелюх і подався до виходу.

— Ти куди йдеш?

— Шукати Наречену.

— Але ж ти обіцяв навчити мене господарювати.

— Правда. Я забув.

Аліпій спохмурнів, роздягнувся й сів на стілець. Він не був задоволений розвитком таких подій. По-перше, він не міг довго сидіти на одному місці, бо його призначенням, його родовою повинністю було шукати Наречену. Крім того, він не почувався вигідно з цією молодесенькою жінкою, не знав, як ставитися до неї. Внаслідок цього в ньому пробуджувався давній інстинкт — втікати. Але раз він пообіцяв помогти їй, то мусив дотримати слова.

— Не забувай також, що я твоя наречена, — сказала жартома жінка й розсміялася.

Це вибило Аліпія з одної задуми й кинуло в другу. Може, й справді вона моя Наречена, — подумав він, — тоді відпала б потреба шукати її. Але наплив сумнівів знову захмарив його думки й туга за шуканням пронизувала щемом свідомість.

Жінка тим часом відкрила пазуху й почала годувати дитину. Аліпій засоромився й забрався з хати. Нагодувавши дитину, жінка поклала її на припічку і вийшла до нього надвір.

— Упродовж моїх мандрівок степом вітер надув пилюги в моє плаття і в моє тіло. Де тут можна вимитися?

— Через садок за хатою пропливає потічок. Там можна скупатися.

— Дай мені якийсь рушник.

Аліпій пішов з жінкою до хати, дав їй чистий рушник, і вона побігла до потічка. Аліпій задивився на дитину, яка смачно спала на припічку. Його сповнило ніжне почуття. Дитина була для нього таким нецьогосвітнім, таким незбагненним і чудесним буттям, що він не знав, як це буття сприймати і як зрозуміти тайну його народження та зміст його призначення. Час минав, а думки все находили й находили. Нарешті заскрипіли двері й до хати зайшла жінка.

— О, така здорова, холодна вода! Але я не хочу натягати свій запилюжений одяг. Може, в тебе є щось чисте.

Аліпій глипнув на неї й почав повільно підводитися. Вона стояла посеред хати цілком гола. Він приймав у себе її красу — зором і всі-ми чуттями, а по його обличчі стікали сльози. Він уже не мав найменшого сумніву, що перед ним стояла його Наречена. Вона виглядала точно так, як колись над ставком: ясне хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, а з-між нього просвічували рожеві соски; були в неї такі ж повні й делікатно виведені стегна, тонкий стан, стрункі ноги та ідеальна лінія литок.

— Чому ти плачеш, Аліпію?

Роксані було цілком природно називати його Аліпієм. Це незвичне й дещо формальне ім'я підходило до тієї життєвої й емоційної віддалі, яка існувала між ними. Аліпій же ніяк не міг думати про неї, як про Роксану, — вона була для нього дівчиною, мрією його минулого.

— Скажи, чому ти плачеш, Аліпію? — вона підійшла до нього й пальцями витирала сльози.

— Пригадуєш, я був такий зворушений тоді над ставком, що втік у кущі, щоб не розплакатися перед тобою від напливу кохання. Тепер я вже можу плакати перед тобою, не соромлячись. Це навіть дає мені полегшення і в якийсь незрозумілий спосіб зближує тебе й мене.

— Я нічого не пригадую, Аліпію.

— Як ти могла так скоро забути?! — образився Аліпій і відступив крок назад.

— Купаючись у потічку, я змила з пам'яті також своє минуле. Хочу почати все з чистої картки сумління, від цієї миті, від кохання.

Аліпій не збагнув відразу, про що вона говорила, від якого кохання хотіла починати. Йому здавалося, що вона покохала його при першій зустрічі, ще тоді, коли він сидів на лавочці перед її віллою. А над ставком була готова віддатися йому. І саме це налякало його, саме тому, а не від напливу почуттів, він втік від неї, бо тоді не знав іще, як поводитись і що робити з жінкою. Чому вона змила те кохання з пам'яті? Невже воно не мало значення для неї?

— Чого ти так посмутнів?

— Я не посмутнів, а лише замислився.

— Чи маєш хоч якусь чисту сорочку для мене? А я зараз виперу й висушу своє лахміття.

Аліпій відкрив скриню:

— Тут щось повинно бути. Ось Явдошині сорочки, спідниці, юбки, — вибирай, що хочеш.

— Це все завелике для мене!

— То нічого. Буде місце на виріст.

— Твоя Явдоха була тілиста жінка.

— Так. Вона чудово виповнювала ці спідниці й сорочки.

— Ага! Говорячи про «виріст», ти хочеш, аби я виповнила Явдошині пазухи й спідниці.

— Тобі не так багато бракує…

— Ти вже встиг помітити!

— Як я міг не помітити, коли ти парадуєш по хаті гола.

Аліпій сам собі дивувався, що міг так легко й вільно розмовляти з нею. Явдоха навчила його бути вільним у взаєминах тіл. З цією жінкою він став вільним також у взаєминах думок. Так. Це була та жінка, яку він шукав. Він перевдягнувся у свій господарський одяг, і потреба шукати Нареченую зникла з його свідомості або заховалася в найтемнішу ущелину підсвідомості.

— Ти гарно виглядаєш, як господар. Подобаєшся мені таким.

Аліпій аж здригнувся. Це були точно такі самі слова, якими Явдоха висловлювала своє захоплення, коли вперше побачила його в селянському одязі. Невже це віщувало початок нового циклу життя з цією дівчиною? Думка ця не лякала Аліпія і не радувала. Він-бо відчував, що у співжитті з нею йому бракуватиме одного виміру, і не був певний, чи жінка ця зможе виповнити той брак.

— Я дуже голодна! — скрикнула жінка.

Аліпій прокинувся з задуми і глянув на неї. Вона пустила білу полотняну сорочку поверх спідниці й виглядала дуже привабливо.

— Правду кажучи, я також голодний.

— Чи є тут якісь продукти?

— Повинні бути. У комірчині.

Жінка побігла туди й задоволено гукнула:

— Є! Ходи сюди! Ось, візьми кілька картоплин, сало, цибулю й квашену капусту.

Жінка не дуже-то відзначалася в куховарському мистецтві, але картоплю якось зварила. Аліпій нарізав і насмажив сала до картоплі, приправив капусту олією й цибулькою, — і вечеря вийшла чудесна. Вони спожили усе як найкращі кулінарні витвори на світі.