Аліпій II і його наречена - Бойчук Богдан - Страница 3

Тому, коли воєвода Степан від'їхав з родиною додому, Аліпій II із задоволенням відразу забув свою Наречену. Його віддали до Печерського монастиря на науку, де він вивчав філософію й астрологію.

Коли йому сповнилося двадцять два роки, батьки, за давнім звичаєм, вирядили його до Нареченої, щоб він удруге побачився з нею й домовився про одруження. Пам'ятаючи першу зустріч з Нареченою, Аліпій II ішов до неї нерадо й довго.

3. Аліпій II зустрічає і втрачає Наречену

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій II все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп'ялися гарячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.

Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.

— Де я? — промимрив розгублений Аліпій II.

— Між тополями.

— А хто ти?

— Твоя наречена.

— Але… але я пам'ятав тебе інакшою.

— Ти розчарований, що не показую тобі язика? — вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій II усміхнувся мимо своєї волі.

— О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов?

— Бо… бо… я не знав дороги й блудив, — він зашарівся.

— Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.

Засоромлений Аліпій II опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:

— Ти нерадо йшов до мене, бо пам'ятав мене негарною і прикрою, правда?

— Так, — Аліпій II не наважувався говорити їй непраду або півправду.

— Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?

Аліпій II глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій II уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:

— То як я тобі подобаюся тепер?

Аліпій II засоромився.

— Ну, скажи!

— Подобаєшся…

— Трішечки чи дуже?

— Дуже.

— От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором'язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.

Аліпій II хотів їй щось сказати, але не знав що.

— Ти, бачу, втомлений. Ходи! — вона взяла його за руку й повела до вілли.

Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій II побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію II запам'яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.

Аліпій II не знав, що йому подавали і що він їв, — не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не заспокоїв голоду.

— Ти був дуже голодний.

— Так.

— Давно, мабуть, не їв.

— Мабуть. Не пригадую.

— Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.

Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.

Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій II помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з'явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.

— Ходім на ставок скупатися! — запропонувала Наречена.

— Добре, — погодився Аліпій II.

— Чи ти любиш природу?

Аліпій II не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.

Ставок був досить великий, оброслий зусібіч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.

Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій II стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, — лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.

Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, — це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія II.

— Чи ти кохаєш мене, Аліпію? — спитала. Аліпій II не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття «любов», про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.

— Чому ти не відповідаєш?

Аліпій II опустив голову на груди.

— Скажи, чи ти кохаєш мене?

— Так, — відповів Аліпій II бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.

— Чому ти соромишся? Глянь на мене.

Аліпій II підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій II ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, — творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія II ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.

Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій II не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, — Аліпія II охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.

Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомості, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополуднє. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Надвечір добіг нарешті до ставка.

Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? — подумав Аліпій II. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.