Сталінка - Ульяненко Олесь - Страница 3

Прийшла осінь; Лорда кропило холодним потом, слабина в ногах валила на прогнилу солому, і він тупо скреготів рештками зубів, плутався в уривках снів, бачень, галюцинацій; тіло йому судомило, і не раз приходила в голову думка, чи не краще було б повернутися. Голод і холод. Ранком бралося памороззю. Зібравшись із силами, він у болотяних заростях назбирав трави, потому перерахував сірники, заховані глибоко, в потайній кишеньці, і розклав перед себе: клав, перераховував, знову клав до купки. Потім його вивертало жовчю, каляв кривавим поносом, і коли одного дня прокинувся, згадав сон; щось наказувало йому йти, і він вирішив йти.

Осінь тоненькою плівкою, вже зачувши свою владу, розтягувалась по землі; він минув річку, пішов насипом, зирячи у воду — темну й в'язку, як то і належить за перших місяців. Він довго йшов упродовж річки, німо глипав на схили, лісосмуги, губив дорогу, сліпота ночі заступалася сліпотою дня, а він, обдираючи ноги, гепав по чорній ріллі, гнаний власною тінню і власним голосом попід вухом. Врешті зупинився: перед зором рівними квадратиками містечко. І він подивувався — згори опадало листя: опалове, оксамитове, зеленаве, посічене тоненькими прожилками. Тут до нього повернулося: старий жид, що записував щось до вчетверо складеного аркуша; і Лорд подумав, уперше, чітко, чіпко, ясно вихопивши: «Пам'ять — та тільки пам'ять, що не затиснута в білі аркуші паперу», — це ошпарило Лорда, наче окропом, диким шалом пробрало істоту. Він упізнав місцину, де народився. Знову задер голову, немов у легкому падаючому листі щось віднаходив. Він теперечки думав, що глупість породжує надто велику глу-поту або народжує, викохує ошатнішу; і те й друге чимось різняться. Навіть мають смак. Але як просто навести доказ, що ти того вже не можеш, щоб не образити нікого? Не сказати, що не любиш, хоча насправді любиш, — та воно зовсім інше, воно вилазить із тебе, — як не любиш? Просто не хочеш. Не хочеш і все. Бо щось змінилося, а те щось — набагато більше, і його вже не існує. Тобі хочеться відійти і не бачити того, за чим так довго побивався. Щоб не бачили. І воно тоді повернеться; а так — ніколи. Все одно як бігати в молодості за дівчатками. Так воно. Так, — листя падало, пронизане полум'ям жовтого сонця; котила осінь; між тим, що говориться, і «люблю» — далекий світ, переламаний, пережитий у тому «люблю»; значить, це ідіотство вивернеться глупотою: інший прожитий, по-інакшому прожите «люблю»; а якщо ти розламаний, якщо навіть не хочеться клеїти щось докупи??! Легше розламати, а то й утекти. Є шанс, нагода глянути збоку. Якщо принаймні той шанс-нагода не повернеться якось знову по-чудернацькому й ти не втечеш. А то лежиш на пісочку, у затінку, починаєш щось думати, і тоді тобі нагадають, хто ти. Краще вже на той кінець світу або взагалі подалі од цього світу, на той? Гріх?! Так, гріх; а що робити, коли тобі ходити гріх? Принаймні так кажуть. Вперто торочать у вуха і поза вуха. Гм, і ніякий він не Лорд. Годі. Кінчилися дитячі забавки у війну. Він буде Йоною, Іоною, Клементом, Микитою. Зась. Він — Йона. І по цій хвилі він відчув себе господарем становища. Йона потеліпав знайомими місцями: дядьки стежками горбатилися, на гору тягнучи клунки, але щось підступно кольнуло — теплі голубині двори, мукають корови, гучно осипаються із самих верхівок яблука та на вітрі тремтить усохла ягода. Вітер бабляв благу одіж; Йона ще й з годину скрадався кущами, вітер дворами гнав листя, а молоді, пухнасті цуценята тявкали, — в подвір'ях знову мете разом із камінцями, м'ятою і паленою вишнею тягнеться у повітрі; Йона ліг під залізничним насипом: скубав траву, що пробивалась крізь місиво мушель та гравію. Хто останнім бачив Йону, то це корова: ляльково біг насипом у порваній одежині чоловічок, потім тіпав у повітрі ногами, вчепившись за двері вагона, і ще так довго висів.

Птахи летіли над широким пластом чорної землі, перекидаючи важко крилами, проламавши нетривку тишу; вони зирили донизу чорними голками очей, — позаду маячили, ховаючись, рідні обійстя; птахи прощалися з людьми, бо по третьому дні льоту вони, перетнувши океан, сядуть на зимівку десь у скелях безлюдних і тихих островів; пролітаючи над чорною ріллею, вони високо скинули тіла, пропанахуючи туге, вологе осіннє повітря, і ватаг, голосно кугикнувши, полишив за лівим крилом місто із гостроверхими вежами, червоними од нічного освітлення коробочки будинків, сизі артерії залізничних колій, де поналипали — один до одного — немов виводок черепах, брунатні й зелені вагони, що їх волокли, сопучи, паротяги; будинки рудим крабом розтягайся перед тонким зором ватажка, і він, полишаючи землю, немов щось зрозумів, ще раз протяжно кинув голос, — на цей раз до міста: чорні перетинки вулиць, повзучі змії електричок, трамваїв, що слимаками виповзали на світлі плями підсвіченого з-за хмар міста; і тоді зграя піднялась вище, вище, вище, внизу лишилося місто, що брунатним згустком темніло чим далі, тим більше, тільки ртуттю віддавала вода, і по мертвих осінніх плесах ходили вируни, а вітер не годен був зупинити сірого диму, що купкою збивався над чавунними огорожами кладовищ, моргів, медичних закладів, крематоріїв, виправних колоній, загороджених колючим дротом; ватаг наостанок кинувся сторчголів, свердлячи туге повітря, креснув, тягнучи за собою зграю над високовольтними стовпами; низько над мертвим горбом лісу билися пташині крила; ватаг повернувся й сам влетів у вир тремтячих людських душ, підхопивши їх у вирій; зграя зробила коло довкруж сонця, вдарила сумним суремним голосом над поверхнею землі, і за годину місто лишилося позаду, червоно займалось небо.

Горік Піскарьов народився ополудні, наприкінці літа; сонце золотом затоплювало пірамідальні нагромадження скла й бетону, злизувало по зламу росу на верхівках людських помешкань, і ті помешкання — проти сонця — піднімалися чорним громаддям. А під вечір воно, одхаркуючи, налазило на місто великим червоним оком, розліплялося віхтями по шибках і, вже при заході, щербилося антенами. Стояла спека. Неймовірно волого й душно. Як не прокинешся — до вечора; старі люди виглядали з-за фіранок, проводжали зблідлими обличчями сонце і поговорювали, що такого давно не було, видно, все те не до добра; й так із. дня в день — до осені завалювало. Коти маніжилися на осонні до вересня, вітер лопотів транспарантами над сплячими тварюками, вищав у діри, вихоплював смердоту з підворітні, де ріг Володимирської і Прорізної, що серед літа не продихнеш, а зіп'яну можна оманутися, заблукати — десь посеред ночі нечиста винесе тебе на Поділ. Так, смердота справді легендарна, бо оминали наріжжя вулиць навіть приблудні пси. Піскурі, пізніше Піскарьови, мешкали у напівпідвальному приміщенні разом із кількома десятками сімейств, проте тільки їхні вікна виходили до ресторану «Лейпціґ»; і все карбувалось у пам'ять Горіка: шастання щурів під вікнами, шал і ґелґотіння по яскраво освітлених вітринах, хрускіт ребер, — перед скошеним зором дітвори гепало до сотні ніг; враз зависали руки, клацнувши посинілими нігтями по склу, і тоді дітлашня знов переводила погляд на вікна. Мухи роєм стояли над буряковим контейнером; від того в кімнаті мерехтіло. З цього малечі хоч якась та розвага. Ополудні місцина напрочуд безлюдна: згори вуркотіння авто, бемкання головного годинника, а під дощ, низом, клубками стікав туман, бігла ціла ріка, перекидаючи цигаркові пачки; пакети з-під кефіру та молока, тріски пливли в туман маленькими пароплавами.

Тож Горіка ще не привезли з родильні, а старший з роду Піскарьових ще не привітав дружину, — як на спільній кухні, поляскуючи одне одного сусіда по плечу, вже випили по пляшчині й прогорілого полудня, обіпершись за засалені царини, завели мову про се та про те; після чого сімейний клан на чолі з Михайлом Піскарьовим усівся за круглим, міцним, брунатим трофейним німецьким столом із прогнутими, перекошеними ніжками, з позадряпаним власноруч добродійкою Піскарьовою матюччям. Стіл цей, що передавався із покоління у покоління, яких пройшло не так і багато, був давно придбаний чи конфіскований дідом Піскарьовим, який носив сині, з начосом, галіфе, однобортний військовий кітель, закладав у проріху три пальці, так, щоб видно було золотого ланцюга, що зберігався відтепер лише у родинних спогадах, бо до скарбниці якимось чином не втрапив. Усе рухоме і нерухоме майно тут пускалося кола — сім'я складалася з семи чоловік. За діда (тоді вже Піскарьови) мешкали у високому, з гранітними колонами й білими стінами помешканні, збудованому ще за війни німецькими полоненими. Дід Піскарьов перебував на персональній пенсії, квартира повноправно належала йому, але упертий Піскарьов пантачився на роботу, десь при ЦК, — сидів на охороні, перехиляв одну-другу чарчину, після чого язик у старого не тримався місця, шепелявив крізь ріденькі, криві зуби, й ото якось утяв не те, «що надо», на кшталт: «Я це вот таких, лисих, падаль кукурузяну, Вань, знаіш скока попереваділ та поперестрілював… да-да… ведеш його коридором, мов проважаіш кудись, да, значить, а він тобі щось розказує, хихотить по-ідіотському, і не віре, що позаду смерть чалапає моїми чобітьми… да-да… чоботи у мене отлічні були… а він гундосить, гундосить там непотріб всіляку… несе, видно, падлу, душка твариняча ізвивається… да-да, а я в галіхфе, тьху, не те зараз время, отоді було… А ти, бац з ліворвера, шматки черепа з мозгамі по стінах, а він падаллю на цемент, якраз у рівчак, туди, де кров стікає… і не людина вже… та й не був… падло… Отак-то… Ваню, хі-хі-хі-хх-хі-ххрр, балакає, балакає… Ну, нічого, видно, не судьба мені вже побачить, як отого лисого кукурузяника поведуть. А мо, і ми, Ванюша, дочекаємося. Не довго, думаю, Ваня, я знаю, які там люди сидять. О-о!» — теплів Піскаренко, підводив пальця догори, випираючи одутле черево, — очі скляніли так, немов зараз перед ним пройшло його минуле. А Ваня слухав, попивав з сахарином чайок, горілки «не потребляв», бо вдома шестеро з посинілими ротами од голодухи жують кукурудзяні ліпеники; та й доповів про «лисого» куди слід, а там старого хутенько — від гріха подалі — погнали на пенсію, й Ваня отримав місце начальника караулу. Все б мирно й обійшлося, коби не дідів скажений гонор. Таки скажений, — бо як понесе, як закрутить; харчить, високо здіймається лють у його грудях, дриґотить в одряблому череві, обтягнутому майкою, — од тих часів, коли дід отримував «довольствіє». Років немало, а як підгилить самогону чи казьонки — зразу за багнета-ножа, й ну гарцювати молодим лошаком по комунальній кухні, трощачи на друзки трофейний посуд: «Порублю сволочєй», — гуготить у грудях, не одному роз'юшить пику, а як не потрапить ухопити кого за горлянку, коцає багнетом двері: «Я вас на лапшу поріжу, собаки дикі й неприв'язані… А-а-а, мать вашу, за Родіну, за Сталіна!» А тоді, по четвертій годині ранку, вляжеться на слизькій підлозі спільного туалету, стогне, вуркоче, видно, марячи, — знаходили його там почорнілого, з піною навколо рота й набальбушеними, налитими кров'ю більмами; забирали ножа, зализаного з обох кінців. Усі присутні підступали до Піскаренка стиха, бо, чого доброго, викине свого «бліцкріґа» — прикинеться побитим, змученим, подоланим, і враз — цап за горлянку, душить і кричить не своїм голосом: «А, падла позорна. Я тебе, кукурузяник, на ніж одіну, й зо мною смолу гаряченьку полетиш пити». А сусіди: «Ну, що там, ми люди інтєлєґєнт-ні, совєцькі», — бо знали, що не в своїй капусті, що управи на діда цілим кварталом не буде: вони із дільничим колись разом носилися по розкуркулених українських степах, не одну дівку перелюбили, та й з 33-го на одній роботі, — тільки дільничий здебільше спеціалізувався на поетах, а Піскаренко — яка «шарага» привалить.