Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 26

— Ото й зайшли б, не чужі ж наче.

— Ти проведи дзвінок, Єфрем Іванович збирався, та не встиг. Ходімо вечеряти.

За столом то Тетяна, то Євдокія Пилипівна розпитували про Америку, про сім'ю, дружину, сина. Михайлові втішно було сидіти з давніми добрими сусідами, неспішно оповідати то про те, то про інше. Євдокію Пилипівну цікавили речі цілком конкретні: скільки заробляє, чи вистачає, почім там хліб, м'ясо і риба. Тетяна сміялася так, що Пилипівна образилася:

— Ти що думаєш, мати в тебе дурненька? Питаю, бо мені цікаво. Тут такого наплещуть у вуха по радіо і ящику, що й не знаєш, боятися тої Америки чи дружити з нею.

— Ти, мамо, не слухай наших політиків, так само як і чужих. Професійні окозамилювачі, а то й брехуни. Ми тут, Михайле, ніяк домовитися не можемо, чубимося, партії плодяться, як миші, спритники хапають, що погано лежить. Демократія по-українськи — страва малоїстівна.

— Кухарі невдатні? — усміхнувся Михайло. — Я ще не роздивився. А там, за океаном, про нас — як про Албанію, приміром. От як скандальчик якийсь-тоді трохи пошумить преса. Чесно кажучи, одвик я од суєти цієї недолугої, фарби й полотно — ось моя політика.

— Поживеш у нас — побачиш, що й до чого.

— Таню, я й тоді бачив. І зараз: перший президент комуніст, друг ті президент — теж, ще й, здається, високий чин держбезпеки. У парламенті дев'яносто відсотків людей з промитими радянськими мізками рожено-червоного кольору. Інсультники, одне слово. Про що говорити? Порівняйте Гавела й Кравчука, Валенсу і Кучму. Вони ж генетично різні, наші — мутанти із защічними коморами, як у ховрахів. Та ні — більшими, як сумки в кенгуру.

Тетяна засміялася.

— Оце так ви про нашу незалежну?

— Хіба ж я про Україну? Про гетьманчуків з червоними шликами. Тарас Григорович аж коли чекав Вашінгтона. І досі чекає.

— Отак? Жодного оптимізму?

— Не знаю. Не маю підстав.

Михайло був невдоволений тим, що вгруз у цю розмову. Колеги, котрі приїздили з України останнім часом, були наелектризовані, — іскри від них летіли, так агітували повертатися додому, аби будувати суверенну, самостійну, високодуховну. Слухав він ентузіастів з недовірою, а якщо надто напосідалися, казав: «Як тільки російський флот залишить Севастополь. Повідомте — я приїду. Наступного ж дня». Дехто сердився, починав щось пояснювати, але далі Михайло не слухав.

І тепер, замість говорити про щось людське, тепле, спокійне — безнадійна політична балачка. Ніби вона щось визначає чи вирішує. Зґвалтована країна, отруєні люди…

Тетяна вийшла з Михайлом під великі зорі серпня. Вряди-годи чорне небо прокреслювали гінці космосу, яскраві метеоритні піщинки, налаштовуючи на урочий і вмиротворений настрій.

— Вибач, Михайле, завели якусь дурну балачку. Тобі ж не до цього.

— Нехай, нічого. Тепер ви до мене ходіть на обід чи на вечерю.

— Не сміши. Бувай.

«Де ж та хованка була?» — думав він, зачинивши за собою двері на ніч. Сів при столі, закурив. «Третя за день», — похвалив себе. «Дурниці все це — схованки, які схованки? Ні, не міг батько писати казна-що».

Михайло ліг, заплющив очі, сподіваючись заснути. Не вийшло. Вийшов через кухню в нічний сад. Його огорнула така запашна, така втішна тиша, якої годі було віднайти деінде. Господи, він стоїть у своєму дворі, біля батьківського дому, це було б щастям, аби лиш повернути з небуття батька з матір'ю…

І раптом щось сяйнуло йому. Здається, нарешті зрозумів, про що йдеться у листі. Шафа, шафа для одягу у спальні! Саме там було його найнадійніше місце в дитинстві.

Розчинивши товстелезні стулки, він стояв перед темним нутром старовинної шафи. Михайло глянув на вікно, затулив його синіми, з золотою ниткою шторами і запалив світло. У шафі висіли батькові костюми — один на щодень, другий святковий, плащ «болонья», якому й літ не злічити, мамине пальто з норковим комірцем і вилогами, яке вона любила, але вдягала неохоче — здавалося надто розкішним для кожного дня, сукні і спідниці. Боже, батько беріг їх стільки літ!

Ну що ж, ось вона, його заповітна, улюблена схованка; тут він, завмираючи від солодкого страху, сподівався, що вже ніколи не знайдуть і він не викриє своєї таємниці — просто в якусь мить вислизне звідси і з'явиться перед мамині очі, і вона сплесне руками, пригорне, примовляючи: «Де ж це наш Мишко був, ми весь дім обшукали, нарешті знайшовся, халамидник!»

Що ж йому шукати тут? Одяг, запах лаванди, стулки, прикрашені і зсередини різьбленням, на котре він раніше не звертав уваги. Кепкуючи з себе — старий ідіот грається у стівенсонівські скарби, він провів долонею по різьбленій виноградній лозі. Вказівний палець зупинився на ягоді, яка ніби трохи піддалася, як ґудзик електричного дзвінка. Чи так здалося, чи справді щось клацнуло, і Михайло відчув, як уся різьблена поверхня, що була монолітом, одним цілим із масивною дубовою стулкою, подалася до нього, відійшла, і якби не вчепився у боковини, впала би просто на ступні. Під дошкою відкрилася суцільна сіра повсть. Михайло приставив дошку до протилежної стулки, відгорнув ріжок повсті і завмер, вражений тим, що побачив.

V

Маршрутка промчала Костянтинівською, за «Спартаком» повернула праворуч; водію набридло тягнутися позаду огрядного тролейбуса, і мікроавтобус, напханий людьми, не вельми елегантно обігнав його, натужно видряпався нагору, проминув Татарку й Сирець, устиг проскочити на жовте світло («Спробував би ти таке в Нью-Йорку», — подумав Михайло) і, непрофесійно різко гальмуючи, нарешті зайняв місце у правому ряду. Після Лук'янівського ринку пасажирів лишилося обмаль; кондукторка, зовсім юне дівчисько, заглибилася у підрахунки виручки. Полегшавши на добру тонну, машина почала вібрувати й деренчати, ззаду щоразу гупало щось важке — варто лише було колесам торкнутися вибоїни.

Дівчисько не забуло, нагадало: «Львівська площа!»

Михайло впізнавав це місце з натугою. Він пам'ятав стару Сінну площу з рядами дерев'яних магазинчиків, з рундуками, пивничками і винними павільйончиками. Пиво, дешеве молдавське вино, тараня, малосольний лосось і сьомга, чорна й червона ікра у кадубах, дешева варена ковбаса і благородна, не по студентській кишені, шинка, варені раки, коли-не-коли дрібні чорноморські креветки, овочі й зелень — що тільки не продавалося тут, чим тільки не ласували вони…

І сліду не лишилося од старосвітського київського Сінного — все розчищене, заасфальтоване, причепурене, Будинок художника напроти Будинку торгівлі. Їх Михайло побачив уперше, збудовані були значно пізніше його втечі на Захід.

Цю ніч він не спав, і хоча з півгодини вранці хлюпався під душем, ретельно голився, ніби мав попереду побачення, все одно почувався кепсько — ще й після набитого людом автобусика. Відкрита ним таємниця, звичайно ж, справила враження мало сказати несподіване — приголомшливе. Припасувавши різьблену дошку на місце, він і в другій стулці шафи знайшов тайник, майже такий самий. Що робити з тим відкриттям, Михайло не знав, не мав з ким порадитися й кінець кінцем вирішив залишити поки що все яке. Майже століття ніхто того не чіпав — нічого не станеться і нині. Здавалося, побачене переведе йому ніч, але думки недовго крутилися довкола несподіванки, якимось непоясненним чином вона завела його у коло давно минулих часів.

Він лежав з розплющеними очима, підводився, курив, чого поночі ніколи раніше собі не дозволяв, пив узвар, що лишався на кухні в холодильнику, налитий у трилітрову банку.

Мав колись повернутися сюди, знав, що буде це непросто, що війне з пройденого життя смутком спогадів, і треба прийняти їх без спротиву, бо подітися нікуди — то твоє життя, хочеш того чи ні.

Уночі найдовша була йому згадка про студентські роки, про інститут — за кількасот метрів від нього стояв зараз, мало не розплавлений серпневою спекою. Можна було б перейти забиту транспортом Велику Житомирську, спуститися вниз Вознесенським узвозом, як за звичкою називали вулицю Смирнова-Ласточкіна діди й бабусі, котрі підробляли натурниками, возсідаючи на подіумі з повними самоповаги обличчями, але не все одразу.