Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 3

Онисим Христофорович Шудра благословив сина до університету, Гриць став студентом у вісімнадцятому. На той час він досить вправно володів батьківською професією — і сфотографувати міг як належить, і пластину обробити, і надрукувати знімок. Вряди-годи батько виряджав замість себе сина; а той, коли Єфрем був вільний од шевства, брав із собою товариша то на мітинг, то в білий будинок на Великій Володимирській, де нуртували пристрасті Центральної Ради, то до редакцій «Киевской мысли», «Літературно-наукового вісника», «Вечерней газеты», «Киевской старины» — все те було поруч.

Гриць і Єфрем допомагали пакувати і вантажити урядові документи, коли Центральній Раді довелося залишити столицю у січні вісімнадцятого, і знову розвантажувати і розпаковувати бюрократичне господарство, коли влітку Рада повернулася.

Проте хлопці не вступали до жодної з партій, котрих було хоч греблю гати. Коли німці зайняли Київ, Гриць тимчасово покинув навчання, а поновився в університеті, чи пак, ІНО, аж у двадцять першому. Студентом він був з кращих, тож коли не стало Леніна, йому було доручено сказати скорботні слова на мітингу; і Гриць виконав доручення настільки переконливо, що його примітили в міськкомі і опікувалися молодим фахівцем (Шудра одержав диплом філолога).

Якось Гриць сказав своєму приятелю, не дивлячись Єфремові в очі: «Дуже прошу тебе, нікому й ніколи не кажи про те… Ну, словом, що крутилися ми біля Центральної Ради. Дуже прошу. Добре?» Єфрем подумав трохи, перш ніж відповісти. Дивне було прохання. «Щось сталося?» — «Нічого. Просто не кажи нікому». — «Я ніколи ні про тебе, ні про себе не казав нікому. Що таке?» — «Розумієш, мені запропонували… Партійну роботу». — «Яку?» — «На заводі Гретера і Криванека. На «Більшовику». У парткомі». — «Ти вступив до… Новина…». — «Нещодавно. Ти розумієш…». — «Нема чого розуміти. Вступив — то й вступив. Твоє діло». — «І тобі раджу. Це — надовго, Єфреме, повір». — «Що — надовго?» — «Більшовики. Комуністи». -»Хтозна. Хоча — тобі видніше».

їм було тоді по двадцять п'ять, і невдовзі шляхи їхні розійшлися. Єфрем працював не тільки на фабриці, брав приватні замовлення, аби ні він, ні батько не почувалися бідними. Гриць переїхав з кутка ближче до своєї роботи, йому дали кімнату недалеко від заводу, а потім і окрему квартиру. Шудра одружився, на весілля запросив і Єфрема, і Джмеля-старшого. Іван Оникійович, пославшись на неіснуючу хворобу, відмовився, а Єфрем поїхав з подарунками: хромові чоботи Грицеві, а нареченій — шкіряну сумочку із вигадливим тисненням.

Наречена була дочкою директора заводу Шереха — це все, що про неї можна було сказати. Звичайне створіння, носик, як у качечки, правда, бюст викликав повагу. Підпивши, Єфрем сказав на вухо Грицеві: «Тепер діло за потомством. Молочний завод — на трійню!» Гриць стусонув його у бік: «Помовч, бовдуре. Скажи ліпше, сам одружуватися думаєш?» — «Якщо знайду таку кралю, як ти…» Шудра відчув якусь приховану насмішку, але вирішив не чіпати Єфрема. «Пий, голубе, та розуму не втрачай…». Джміль блаженно всміхався: «Не бійся, не відіб'ю твою голубку…»

На своє весілля він запросив Гриця нескоро. У тридцять третьому прибилася на їхній куток чи то дитина, чи підліток, чи дівчина — маленька, худа, як трісочка, з обведеними чорними колами великими сірими, напівбожевільними очима. Був серпень, неділя. Єфрем порався у садку за будинком, почув, що пес непокоїться, пішов глянути.

Дівчина стояла за хвірткою, уже в дворі, але далі не йшла — чи Букета боялася, чи без дозволу не сміла. Єфрем підійшов до цього Божого створіння, вбраного у лахміття, з вузликом у руці. «Ти хто? Ти чия?» — «Надія. Надька. З Вінниччини. Христа ради, дайте щось попоїсти». — «Скільки тобі років?» — «Вісімнадцять».

Єфрем не повірив: ну, чотирнадцять, можливо. «Ходімо». Надія ступала за ним боязко, у передпокої роззулася, поставивши щось схоже на черевики, мотузком обмотане, за порогом. У їдальні — величезній їхній джмелівській їдальні — вона так само боязко присіла на краєчок стільця, поклавши тонюсінькі руки не на стіл, а на колінця. Єфрем зачепив поглядом ті гостряки, що виглядали зі спіднички, і подумав: «Дівчина щось вигадує, на таких ногах дійти до Києва».

На неділю Єфрему готувалося і перше, і друге — решту днів обідав на фабриці, а сніданки-вечері капарив сам, як під боком не було подільської молодички. Вона приходила, коли хотіла або коли могла: забіжить, поприбирає, наготує, переночує як палка коханка — і здиміє чи на пару днів, чи на тиждень. Вона торгувала на Житньому базарі, точніше, була перекупкою: весною — зелень, ранні овочі, влітку — все, чим тепла пора багата, восени — виноградом, узимку здебільшого салом і м'ясом. У Катерини був свій будинок неподалік базару, а чоловіка не було — першого й законного вигнала, бо жлуктив горілку надміру і гроші почав красти; а хто вряди-годи накидав на неї оком, довго не тримався, бо молодиця була з характером — дай Бог мужику такий незалежний і загонистий.

Єфрем уже подумував узяти Катерину за жінку. Сумно було і незатишно, як батька не стало, а так — жива душа в домі, та ще й вродлива, з гострим язичком і в ліжку справна. Сказав якось: «Лишайся в мене. Розпишемось». Катерина ніби знала зарані, що Єфрем таке скаже, бо довго з відповіддю не барилася: «Знаєш, Єфреме, ти мужик по мені, я б, може, і пішла за тебе. Та була у ворожки, і вона нам інше наворожила. Давай так: буду з тобою, скільки доля відпустить, а там… Може, й оженю тебе, тоді й попрощаємось». — «Віриш ворожкам?» — «Не всяким. Ця — серйозна». — «Чи вже й жінку мені нагледіла?» Катерина замість усміхнутися сказала серйозно: «Ще ні. І не збираюся. Вона сама об'явиться».

Єфрем виніс миску гарячого борщу, хліба, нарізав домашньої ковбаси — Катерина носила базарну, смачну. Прийшла дівчина дивилася на все те страшними, голодними очима і не брала до рук ложки — отак і сиділа мовчки, аж поки не похилилася набік і упала б, якби Єфрем не підхопив те висохле, кволе тільце.

Він саме кропив водою Надійчине обличчя, поплескував по щоках, коли прийшла Катерина. «О Господи!» — тільки й сказала, вигнала Єфрема, роздягнула дівчину на диванчику, куди поклав її Єфрем, наносила теплої води, тут-таки ж вимила ребра та шкіру, мініатюрні груденята, змила ноги, перевдягнула у свою простору сорочку, спідницю, накинула на плечі хустку. Надійка прийшла до тями, не боронилася перед незнайомою жінкою, тільки плакала майже без сліз, ледь схлипуючи. «Ти коли востаннє їла?» — «Не пам'ятаю».

Катерина годувала прийшлу дівчину з ложки, давала потроху і сама ледь не плакала, коли вона схопила шматок ковбаси і затисла його в зубах, як у капкані. «Не можна тобі, виплюнь!» Та відібрати ту нещасну ковбасу в голодної до смерті дівчини не змогла — так міцно тримала бідолашна свою здобич. «Будеш потроху їсти, зрозуміла? Як напхаєш поспіхом шлунок — кінець тобі. Полеж, відпочинь, потім іще поїси».

Дівчина заснула на диванчику, як тільки голова впала на подушку.

Єфрем і Катерина сиділи мовчки за столом, позиркуючи на несподівану гостю.

«Оце таке по всіх краях, — прошепотіла Катерина. — Голод кругом. І як вона крізь міліцію проскочила? Кажуть, через мерців люди вранці переступають, як на роботу йдуть. Були на базарі з Прорізної, з Хрещатика, розказували». — «А в газетах — ані слова». — «Читай свої газети, читай. Дулю ти там правду вичитаєш».

Катерина знала про дивну пристрасть Єфрема до газет. Власне, назвати пристрастю збирання чи, як хочете, колекціонування газет було б перебільшенням. То батько Іван Оникійович мав дивацьку звичку збирати пресу і дбайливо підшивати газети по роках. Коли його не стало, Єфрем хотів був спалити ті стоси паперу, що зберігалися на спеціальних полицях у стайні, але передумав. Щось йому підказало: то пам'ять про батька, не роби цього. Щось же думав тато, коли збирав? Що саме? Може, це відкриється йому, якщо продовжить цю затію?

І Єфрем призвичаївся купувати газети і складати їх, прочитавши, докупи, аби в кінці року обгорнути цератою, обв'язати шпагатом і покласти на полицю.