Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 30

— Звичайно, звичайно. Мабуть, колег своїх колишніх хочете побачити?

— Декого хотілося б. Не всіх.

— Як не заперечуєте, я допоможу — телефони, адреси. Можемо зараз же зайти до приймальні, дівчата відшукають. Та й довідник же є! Я вам презентую!

Подільський вийняв з портфеля трохи потерту книжечку.

— Не треба. Не хочу. Боюся, що для мене там — некрополь. Ви, Жоро, Дідулу Євгена Петровича пам'ятаєте?

— Чому — пам'ятаєте? Знаю.

— Чесно кажучи, боявся питати — стільки літ минуло…

— Живий, живісінький наш Дідула. Йому днями — сімдесят п'ять, і виставка його у російському музеї відкривається. Чи не завтра. Зараз уточню.

Георгій підійшов до трійці, котра й досі засідала коло стіни, приступивши до другої пляшки.

— У п'ятницю, о дванадцятій, відкриття. Через два дні. Хлопці про вас питали.

— Художники?

— Так, і пристойні. Знають ваше прізвище. Кажуть, і роботи.

— Щось не віриться.

— Молодь нині знає більше про світ. їздять, бачать, порівнюють. Щоправда, більшість цікавить матеріальний успіх, але я їх не засуджую.

— Бути бідним генієм не престижно. Успіх потрібен живим. Я це знаю. І поганого в тому нічого не бачу. Вся штука — в критеріях.

— Михайле, ви справді так думаєте? Які ж критерії — особисті чи суспільні?

— І те, і друге — на одній площині, як у стрічці Мебіуса. Здається, там їх дві, а насправді — одна. Втім, усе це — слова. Ніхто не спрогнозує успіх — ваш чи мій. Лотерея. Джек-пот.

— Не спрощуйте. Ви ще тут подавали надії — ще й які! Я пам'ятаю ваш триптих… На виставці молодих, десь на початку шістдесятих.

— Три дні протримався в експозиції, я вже думав — проїхали, коли на четвертий — зняли.

— А що ж ви хотіли. Мотря бачить у бурштиновому персні Мазепу, він — її, а між ними — волошкове поле і церква на овиді. Дивуюся, як узагалі та робота пройшла сито в ті часи.

— Голові техніка сподобалася. І назвою він комісію переконував: «Закохані» — це життєствердно. То вже потім якийсь мистецтвознавець у цивільному забив тривогу: націоналізм. І газетки постаралися. Це ж ви тоді, Жоро, радили мені кинути їм кістку, пам'ятаєте?

— Можливо. Напевно. Ви, мабуть, вбачали в цьому боягузство? Так. Я боявся за таких, як ви.

— Та нехай йому, знайшли, про що говорити. Було — й загуло. У вас є час, Георгію? Давайте пообідаємо по-людськи.

Обрали ресторан готелю «Москва». Михайло ненавидів лакейськи вимогливі, нахабні погляди челяді в готелях, ресторанах і, щоб не завдавати прикрощів Подільському — його одяг програвав поряд з Михайловим — відразу тицьнув молодому церберу долари.

Обідали довго. Георгій розпитував про Америку, Михайло — про Київ. Відставивши вбік чашку з досить пристойною кавою, Михайло закурив місцевий «Мальборо», відразу ж помітивши різницю в якості: що не кажи, тамтешні — кращі.

— Вивіску на готелі і досі не змінили…

— Яку? А, тут? Ідуть дебати. Одні вважають ненормальним, що на Майдан Незалежності дивиться згори назва столиці колишньої метрополії; інші — за вічну дружбу, задля неї готові, по-моєму, замість Богдана на Софійському майдані поставити Мініна й Пожарського.

— А Ленін на бульварі досі — на Бессарабці?

— Стоятиме довго. Ви, Михайле, мабуть, не дуже цікавилися нашими політичними баталіями?

— Спершу цікавився, а потім перестав. Усе за Леніним: крок уперед, два — назад. Знаєте, мене аж трусить, коли нерішучість політиків пояснюють особливостями національного характеру: «Два українці — три гетьмани»; «Хай у сусіди корова здохне».

Не в тому річ — тавро в'їлося, стигма — у крові, що царська, що радянська — один чорт.

— Ви, Михайле, радикал. А переважна більшість людей — угодовці.

— Можливо. Але навіщо тоді козиряти своєю незалежністю? Яка незалежність? Який суверенітет? Гавкне якийсь цуцик з Кремля — і вже переляк.

— А кажете — не цікавитесь політикою…

— Хай їй біс. Даруйте, я надто емоційно… Пристойні люди про політику воліють не говорити. Забагато честі. Коли права людини збережено, є свобода слова, достойний рівень життя — навіщо їй знати, хто там на чолі партії гостроконечників чи тупоконечників?

Подільський видобув із себе короткий смішок:

— Ви багато хочете. Політики Свіфта не читають, не читали і не читатимуть. Вони самі — харч для майбутніх Свіфтів. Вам пощастило, що після виборів приїхали, а то б такого наслухались і надивилися…

— Смерть не вибирає…

— Вибачте, я не хотів, — Георгій притис руки до полотняного піджака у тому місці, де билося його серце.

— Пусте, Мені цікаво, чи переймався останні роки мій покійний батько політикою? Все життя, дивак, газети збирав, читав, але ніколи від нього я не чув коментарів.

— Скільки йому було?

— Десятий десяток ішов.

— Нам стільки й не сниться. Один мій знайомий, пристойна людина, хоча й член вашої улюбленої партії, називає покоління наших батьків — «стара школа». З пієтетом, без іронії, з шанобою. Вважає, що їхній заміс — справжній, а наш — так, нашвидкуруч.

Час був пообідній, в залі порожньо, крім них — ще двоє відвідувачів. Сходилися музиканти, пролунав акорд на синтезаторі, бренькнула електрогітара.

Михайло запропонував Подільському таксі, але той відмовився. Попрощалися до завтра.

Михайло згадав, що в будинку немає телевізора. Точніше, є, але не працює. Років йому стільки, скільки Михайла тут не було, — музейна річ. Зупинилися біля універмагу на Подолі, водій допоміг занести величезну коробку на заднє сидіння, а у дворі — доправити «Самсунг» на місце у вітальні. Справді, невідомо, скільки він тут пробуде, ящик допоможе адаптуватися.

Зустріч з Подільським остаточно розбудила Михайлову пам'ять. За вечірнім чаєм, увімкнувши куплену щойно забавку і стишивши потужний звук, котрий попервах видала новенька машина, він думав про тих людей, яких може зустріти завтра на виставці. їхні обличчя, лиця ще молодих людей, однокурсників, добрих колишніх знайомих, виринали з глибин пам'яті. Навіть ті, кого він, здається, забув назавжди, нагадували про себе несподівано. Даремно він уважав себе вільним від минулого, проживши стільки літ на чужині. Нікуди воно не поділося. Залізної влади над ним не мало, та все ж існувало як незаперечна реальність, особливо тут, де було його покинуте, але незруйноване гніздо.

Ще в ресторані, коли музиканти готувалися до вечірнього виступу, йому згадалося широке, повне обличчя статурного, могутнього Сашка Калаша, молодого композитора, пісні якого тоді набували популярності. Саме в «Москву» — як це він не згадав раніше! — вони великим, галасливим товариством зайшли пообідати десь наприкінці шістдесятих. Михайло навіть згадав, що замовили смажених перепілок — комусь забаглося екзотики. Харч не вельми сподобався: пташки були явно вчорашні. Микола Сахно, дотепник і характерник, тоді художник молодіжного журналу, висловив припущення, що перепілки впольовані ще за Хрущова і зберігалися в холодильниках ЦК як речові докази волюнтаризму колишнього генсека. Микола взагалі був королем вигадки. Якось його було відряджено по горілку для теплої компанії, котра, як часто те бувало, зберегла достатньо сил і закуски для продовження застілля, а пальним як слід не запаслася. Черги тоді горілчані були божевільні, гадали, Миколи не буде з годину-півтори, а він з пляшками «Столичної» став на порозі хвилин за двадцять. «Ти що, факір? Чи гіпнотизер? Як?» — «Спокійно, хлопці. У нас люди гуманні. Навіть у черзі. Підійшов до прилавка, в очах — печаль, кажу: люди, біда, мені — в больницю. І до продавщиці: глядіть, свіженьку дайте, чули ж: у больницю…». — «Могли ж побити!» — »Ніколи в житті. У нас хворим, калікам, блаженним співчувають. Один гад, правда, розреготався. Але його зацитькали».

А ще Микола — задовго до Кустуріци і його фільму «Підпілля» — розповідав розлогу і неймовірно кумедну партизанську історію власного розливу. її герої діяли через багато літ після закінчення війни, вважаючи й досі себе народними месниками. З тієї оповідки — а вона у Миколиному виконанні розквітала все новими й новими епізодами — пішла у люди фраза, хоч у словники приказок вставляй: «Місцеве населення нас любило, але й боялось».