Стигма - Гужва Валерій Федорович - Страница 45

Іван Пимонович підкотив на двійнику Михайлової «Волги» як і обіцяв, рано. Думали, їхати двома машинами чи не ризикувати.

— Не забули керма?

— Тиждень тому Нью-Йорком крутився.

— Тоді паняймо. За мною будете.

— Куди ми?

— Та не так далеко. За мотозаводом. Кум у курсі.

— Чекайте. Не з порожніми ж руками…

Пимонович усміхнувся. Зуби в нього були рівні і білі, схожі на протези.

— Не забули наших звичаїв? І у вас там — так?

— Там — не так, але ж я — тут.

— От що, ви вчора мені заплатили не по-людськи, а по-царськи, тож не турбуйтесь. З кумом я сам розберуся.

Михайло почувався б на дорозі цілком комфортно, аби не важке кермо. Коли зупинилися, знайшовши шпарку у довгих рядах машин з обох боків неширокої вулиці, Михайло поскаржився Іванові Пимоновичу:

— Важкувато крутити.

— Гідравліку треба поставити сучасну. Зробимо.

Хвилин через двадцять Пимонович повернувся з молоденьким лейтенантом. Той оглянув упівока машину, похитав головою, побачивши антикварні номери і водійські права, але нічого не сказав. Забрав документи і, супроводжуваний Пимоновичем, зник у довгому триповерховому паралелепіпеді казенного закладу.

Ще через півгодини Пимонович замахав рукою і загукав з ґанку:

— Ходіть сюди! Машину зачиніть, тут вам не Штати!

Хазяїн кабінету кудись вийшов, але Іван Пимонович був тут як удома:

— Сідайте, кум зараз буде. Ая от іще таке подумав: треба вашу красуню на сигналізацію взяти. Крадії нинішні здебільшого на іномарки полюють, але береженого Бог береже. Як ви на те?

— Я — за.

До кабінету зайшов чорнявий козак з живим рум'яним обличчям. «Замість форми йому б шаровари, оселедець і шаблю», — мимоволі подумалось Михайлові. Рука підполковника була суха і тепла. Михайло терпіти не міг холодних вогких долонь, і симпатія до нового знайомого побільшала, ще й до всього вони були тезками. Михайло Андрійович не докучав зайвими розпитуваннями, — очевидно, кум постарався з інформацією, — побажав удачі на дорогах.

Михайло подякував, не вірячи, що так швидко заладналася справа, яка здавалася йому взагалі не до вирішення.

— Знаєте, Михайле Андрійовичу, я себе почуваю якось незручно. Гадав, що місяці підуть на бюрократичні вправи, а тут — як у казці, раз — і готово.

— Інститут кумівства — велика сила, — засміявся підполковник. — Чого для кума не зробиш!

Михайлові сподобалось. Інший корчив би з себе благодійника.

— Знаєте що, маю одну пропозицію.

Джміль подумав про це, як тільки побачив підполковника.

— Якщо посиденьки в ресторані — не приймається.

— Посиденьки, але в мене вдома. Хочу ваш портрет написати.

Підполковник подивився на Джмеля, перевів погляд на кума.

— Ви — всерйоз?

— А нащо мені жартувати?

— Ну, ви мене здивували, слово честі! А можна — не мене, а доню мою?

— Скільки їй?

— Сім буде у жовтні.

— Привозьте. З кумом приїздіть, з дружиною.

Підполковник якось змінився на обличчі, але швидко опанував себе:

— Приїду обов'язково. Не знаю, правда, коли — потелефоную, з вашого дозволу.

Коли вони з Іваном Пимоновичем вийшли на подвір'я, зусиллями міліції перетворене на незавидний, але все ж таки розарій, Пимонович поклав руку Михайлові на плече:

— Ми з кумом точно будемо і Марійку привеземо. Це ж така пам'ять! А от про дружину ви, будь ласка, не кажіть, не згадуйте. Померла в нього дружина торік.

— Не знав, хай уже вибачає. Хто б міг подумати…

— Була йому до пари. Груди різали. Трагедія. А доця — викапана покійниця. Ви такий йому подарунок зробите!

— Сподобався ваш кум. Справжній запорожець.

— Прізвище — точно січове. Розірвипілка.

— Потужне, що й казати. Ну, Пимоновичу, спасибі. Чекатиму.

Іван Пимонович від'їхав першим. Михайло трохи постояв біля свого коня і подався у царство закону.

Нотаріат містився на першому поверсі ще дореволюційної подільської триповерхівки. Припаркуватися поблизу не вдалося — хоча Поділ причепурився і посвіжішав, вулиці з трамвайними коліями ніде не подінеш. Михайло залишив «Волгу» на Контрактовій площі і тепер стояв перед дверима, облямованими добрим десятком вивісок контор, що оселилися тут. Збудований колись, аби давати прибуток хазяїну, будинок, як багато інших, схожих і несхожих, пережив період радянських комуналок, капітальних ремонтів, що з п'яти-семикімнатних трущоб нарізали по дві-три окремі квартири, а нині перейшов у ранг казенний, обвішався кондиціонерами, з котрих на голови людей, як у Нью-Йорку, скрапував конденсат — тільки, спасибі, з малої висоти.

Всередині було душно. У вузькому коридорі стояло кілька аварійних стільців, а в самому його кінці — явно списаний громіздкий стіл, на якому стояли сумки і пластикові пакети відвідувачів. Люди говорили стиха, очі їхні було прикуто до оббитих дерматином типово казенних дверей, добре знайомих Михайлові з давніх пір. Коли двері відчинялися, люди одночасно повертали голови в той бік, ніби очікуючи явлення посланця долі. Дверей було троє, за ними сиділи чиновники. Михайло обрав середні — черга менша. Він притулився до дерев'яної панелі, що ними облямували сірі стіни контори, і мимоволі спостерігав за публікою, що її занесли сюди житейські чорториї.

Ліворуч на стільці сиділа повна дама у просторій сукні-балахоні з воланами вколо просторого вирізу, надміру напахчена парфумами. Рум'янці на її щоках навряд чи мали природне походження, та й дбайлива зачіска викликала підозру — чи не перука, бува. Дама тримала на колінах велику теку на блискавці і раз по раз водила металічним замочком по зубцях: «дзум-дзум». На підлозі біля неї стояла сумка, звідки вона виймала китайське чи японське віяло і розганяла біля свого підправленого косметикою, войовничого обличчя задушливе тепле повітря казенного закладу. Час від часу дама агресивним поглядом, повертаючись, здавалося, усім тілом, стежила за чергою, не даючи жодних шансів будь-кому з нових прибульців бодай спробувати прорватися за заповітні двері у партизанський спосіб.

Біля казенного столу, притулившись одне до одного, стояло двійко молодих людей, — вочевидь, абітурієнти чи вже студенти у першій ранній стадії закоханості. Молоді люди віддано дивилися в очі один одному, юнак міцно тримав дівчину за талію правицею і переможно-задерикувато поглядав на відвідувачів, ніби шукав собі конкурента, якому тут же, цієї ж миті, показав би, де раки зимують. У пальцях лівої руки хлопець тримав благеньку папку на білих зав'язочках — там, очевидно, зберігалися важливі документи, з яких йому чи їй треба було зробити копії.

Праворуч на стільці з високою різьбленою спинкою, — схоже, колись на ньому возсідав чи суддя, чи підсудок, — притулився дідок у засмальцьованому капроновому капелюсі, тримаючись обома руками за виставлену перед себе ковіньку. На колінах у нього лежав потертий жовтий шкіряний портфель. Старий чоловік з усієї сили змагався з бажанням задрімати, через те змушував себе то знімати капелюха з абсолютно голого черепа, то припасовувати його на звичне місце.

Між людьми, що сиділи і стояли у коридорі, бігала, шморгаючи, дитина, незважаючи на грізні вигуки матері, чорнявої сухої мегери: «Іди сюди, а щоб тебе! Сядь, шибенику! Ось я бабая покличу!»

Повна дама, яку зачепив, пробігаючи, хлопчик з мокрим носом, не витримала: «Заберіть звідси свого синочка, пані! Хоча б носа йому витріть, як же можна!» Чорнява мати впіймала синочка за руку, вмостила на коліна непосиду, втерла йому шмарклі пальцями, а потім несвіжою хусточкою, і не втрималася, аби не зреагувати на зауваження нафарбованої тьоті: «Ото як своїх ніколи не було, то до чужих нічого чіплятися. На няньку в мене грошей нема, куди я його подіну?»

Люди даремно очікували, що діалог сторін набере обертів і поступово переросте у скандал, що його доведеться гасити всім миром, але двері відчинилися, звідти вийшли очевидно задоволені результатом чоловік і жінка. Дама, заховавши віяло до сумочки, пропливла до кабінету; шлейф екзотичного запаху, залишений публіці, заколихався і почав розчинятися у несвіжому повітрі. Черга, розчарована тим, що сподівання на розвагу не справдилися, замовкла.