Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 13

«Таке відчуття, коли людина приходить, все приходить на одне й те ж місце, не важливо в якому кінці землі», — подумав.

Костя присів на камінь. Зір тупило від сірої ріні. Камінь вріс у товчену ракушку, і він погладив поверхню, присипану росою, довгими, зблідлими зап'ястями. Повільно повернув голову: утонув у купі хрумкої зелені, що на схилах, і встиг подумати про тонкі цівки винограду, — як жінки йдуть вихилястими стежками, а очі у них кольору випаленого неба, порепані п'яти, повні ноги, золота засмага облипає тіло, вивітрені, гарні обличчя; де чужинцям сонце топить кістки м'яким оловом, а дітлашня попід дорогою вертиться брунатними постатями, сипле задля розваги пилюгу на голову; ошкір синіх гір, там, за схилами, порослими виноградниками, чагарями повертає до моря. А над морем, кугикаючи, монотонно квилячи, коло за колом, дугою, невтримною прямою летять птахи. Море таріллю, а над морем день, сонце, і стежка коліниться до готелю.

Бгаючись думками: пароплав, протяг. Луснуло в голові, і Костя пригадав поїзд, востаннє: довгі проймища між вагонами, а ступивши до тамбура, біля вікна, де вітер одстовбурчив фіранку — вже тоді понесло гірким присмаком моря, — він натиснув на носа, зовсім легко, побачив кульки гною із ніздрів, забухикав, бо гній густо, з кров'ю пішов з горла, і Костя впав на коліна, пройнятий від кінчиків пальців жахом. Так, у дорозі, він уперше спостеріг ознаки невідомої хвороби. Сидячи на камені, ще перед прибуттям до крихітного морського містечка, де він житиме, Клюнов здогадався, чого сюди приїхав, і люди, які слухали шум велетенських міст, видалися йому безглуздям. І те, щоби знав, чого чекати в цьому місті, — але ж, ні, напевне, чекав чогось від хвороби.

Сходило сонце. Ранок повністю розчинив ніч, всмоктуючи невпинно наростаючий день.

Дорогою до готелю Костя йшов, здіймаючи червонясту пилюгу; пилюга мертвим стовпом зависала у непорушному повітрі. Початок літа, але чулося тужнявіння повітря, яке наповнювало пружністю, а через тиждень нависнуть дощані хмари, через тиждень холод уб'є останній комариний писк; вітри падали на розпечений шлях. Наверталося на справжнє літо.

Дорогою він зупинився, почув жалібне кугикання чайок, протяжний гудок пароплава; край дороги сидів циган в обтріпаній куфайці, з повітряною кулькою на крисах капелюха; грав на сопілці. Костя подивився на цигана, попорпався в кишені і кинув кілька зім'ятих купюр. Постояв, але нічого так і не пригадав. Починало парити. Від білих гір лунало металеве бемкання. Червоне сонце розтікалося по мертовному плесі моря, вислизало проти зору чорним оком. Костя ще раз озирнувся, махнувши якось недбало, скоріш несвідомо, рукою, і подався навпрямки, обминаючи стрілясту стежку колючими, по коліно, чагарями.

Костя дістався готелю, коли сонце креснуло нижньою частиною — сліпо відбилися верхівки гір, — і затремтіло над морем жовтим, пекучим диском. Синя будівля готелю стриміла осторонь містечка, що розбігалося тонкими щупальцями вуличок і провулків, що губилися в безладді нещодавно забудованих кварталів із облупленими стінами, дивилися на світ повибиваними вікнами, загадженими дерев'яними ларьками, від яких віяло спустошеністю, а то й іграшковістю, бо червоні, нашвидкоруч вифарбувані двері нагадували театральну бутафорію; з іншого боку готелю тягнулося пустирище: червона порепана земля без жодного насадження, по урвищах обтиснута колючою рослинністю, трухлявими колодами та всіляким сміттям.

Адміністратор снував мініатюрним холом, куди зрідка заглядало сонячне проміння; він носив у руках чаєзаварник, потім, тільки-но прочинилися двері, гайнув у комірчину, що не мала вікон. Сьорбав чай крізь жовті, гнилі криві зуби; комірчина освітлювалася із входу, і адміністратор вдав, що нікого не помітив.

— Мені у вас заброньовано місце.

Адміністратор, з округлим татарським обличчям, брунатним од засмаги так, що голова видавалася випеченою, сьорбнув чаю, окинув знехотя прибулого поглядом. Погляд розкосих очей блиснув, наповнився вологою, квадратні щелепи зажували.

— Ваше прізвище Клюнов?

— Так.

У порожнечі крихітного холу просяклого паротою, де недоречно стриміли великі поручні з оріхового дерева, де тхнуло лізолом, хлоркою, невипраним ганчір'ям, пролетіла маленькою кометою велика муха і висотала щось фальшиве у німоті ранку.

— Дощ, мабуть, буде, — сказав адміністратор. — Давно не було дощу.

Поверхом вище пройшовся коридором, заглянув у стрільчасте вікно, прибравши рукою витерту зелену фіранку: темно-синя таріль моря вже не відбивала сонце, і Костя побачив, як відходить од пристані корабель, на якому він прибув у цю місцину, леготіли чайки, зламано билися над щоглою з прапорцем; стежка губилася в колючих чагарях, бісером розсипалися човники рибалок і відпочиваючих, пластами сонячного латаття їх накрило на виході з лагуни. Фіранка упала.

В кімнаті обдало прохолодою. Широке вікно. Стіл. Два стільці. У стільців високі, металеві спинки. З вікна, ковзнувши поглядом по вулиці, зловив напис на перекошеному ларьку, збитому із облуплених, давно не фарбованих дощок, Костя зупинився на табличці «Морозиво». Це щось нагадало, зморшка пробігла чолом, і в напіводхилену шибку він угледів, як зморшка поволі і швидше-швидше розтинає шкіру, опускається до куточків рота; минуло те в лічену мить: маленька постать трималася за руку високого чоловіка, нетерплячим лошаком рвалася до дощаного будинку з надписом «Морозиво», тепла рука притримувала його. Але це геть забулося, тільки подумалося: так, тут на вулицях, де сон переростає в тиху смерть, раніш вилося, злітало різнобарв'ям метеликів багато голубів.

І вже потім згадав про батька. Вірніше про велику, налиту силою і кров'ю теплу руку.

Він упав на вологі, погано випрані простирадла, стулив повіки і пурхнув у передобідню плутаницю сну. Марилося, що пливе чорною річкою, повз пусті береги, і те, що йому снилося, не схоже на жодну країну, на жодне місто, на жодне місце, де проходив, де жив; він думав, що загалом немає великої різниці в тому, що хтось десь жив — назавтра буде десь-інде або взагалі не житиме. І вже засинаючи, крізь сон, слухаючи шелестіння шматочків фарби на підвіконні, Костя подумав: чогось у цьому сні не вистачає.

Тільки-но Костя глянув крізь вії — прямокутна, рівна, чітко ографлена біла стеля пробила шовк сну. Втиснувшись у прозоре, начищене, із синім відливом скло, Костя пригадав марення, що потроху залишало голову, але входило, пошкрябувало пазурками на краях свідомості, і він покривився, оглядаючи велику ртутну краплю сонця, що тіпалося міріадами маленьких сонець — то розсипалося, то дробилося, то збивалося до купи — врівень перенісся; вітер ледь ворушив чисту фіранку. Надворі пашіло: звідсіля було чутно, як потріскує бруківка. Вулицею пройшла дівчина, розвіваючи запилюжене повітря окидами широкої, до колін, спідниці, із засмаглими до золотавого блиску ногами, із округлими литками, де під напнутою шкірою ледь помітно переливалися м'язи; повні, але ще недорозвинені груди тріпалися під кофтою. Костя не розгледів її обличчя, тільки соковитий, налитий кров'ю рот. Він подумав, що це йому знову щось нагадує, таки нагадує і годі, — провів дівчину поглядом. Перегодя вирішив: немає ніякої різниці — нагадує це про щось, чи просто вишукування знайомого у чужих місцях.

Та за годину дівчина повернулася. І зараз, всупереч зусиллю, Костя не зміг розгледіти її, окрім свіжовидої плями обличчя, трохи завеликого соковитого рота, гарних, повних, майже селянських ніг; цей рот, з опущеними куточками, не спотворений розмислом. Він став думати вкотре, — але від того тільки розбирало, і розболілася голова. Біль гризнув потилицю, потроху перебрався до випнутих черепних кісток, а відтак стрельнув у маківку і обтиснув голову. Сонце пекло, відбивало проміння, облизувало перенісся, і щоки від спеки червоно зайнялися, а потім тіло Кості кинуло в піт, так, немов обтикали тоненькими голками. Дівчина пройшла половину вулиці, — він побачив тільки м'який вигин спини, міцний круглий зад і незрушне, жорстке чорне волосся, зібране у вузол. Далі все потонуло в пилюзі. Пилюга стояла кілька хвилин, а то і більше, і тривалий час не осідала, а як осідала, то помалу — віялом; очевидно, останній дощ пройшов напочатку весни, або в середині. За дівчиною побіг рудий пес, — здоровий, з кривими лапами і тупим писком, — пса Костя добре розгледів; за собакою з'явився золотушний циган, з повітряною кулькою на крисах капелюха — покликав собаку «фьють-фьють-фьють» — сів на осонні і засвистів у дудку. У Кості розламувало тім'я, пилюга рядном, а вітерець подув легкий, — теплий і короткий — пилюга витала червоно-жовтим туманом.