Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 16

— Буду збиратися, — сказала вона, підвелася, гойднувши грудьми.

Костя попорпався в кишенях штанів, витяг кілька банкнот і простягнув. Вона взяла гроші, склала удвоє і поклала на столик.

— І часто тобі приходиться платити жінкам за такі речі?!

— Ні, вперше.

— Дивно.

— Так, навіть приємно.

— А до цього, як?

— До цього в мене просто не було грошей.

— Тоді платив чимось іншим?

— Так.

— Завжди воно так.

— Угу.

— Я не беру гроші. Вірніше, вперше беру гроші… Але не візьму. Не маю потреби, взагалі.

— Ну, як знаєш.

Вона стояла в дверях, у вікні тремтів кущ глоду, — ноги її зігнулися в колінах, — повернулася; циган розтягнувся у весь зріст, і пес біля нього бігав; вона стояла в коридорі, а Костя ще тільки натягував штани; сонце пройшло половину шляху. І Костя Клюнов не відчув полегшення, так, як завжди — тільки ущемленість свободи. Пробігла по чолу невловимою тривогою.

Вони пройшли хол, перетнули дорогу, і Кості стало чогось весело: з'явився циган, він чвалав забрьоханий, на ходу дув у сопілку, пес дріботів назирці.

Море доганяло хвилі жовтою піною, терпкий вітер приніс до Кості запах жінки; прибій вирізався червоною цівкою прибитих штормом водоростей.

Задуло сукню, ноги блиснули проти сонця, і вона притулила рукою до стегон тріпочучу тканину, так стояла, доки стали пробиратися крізь чагарі.

— Кав'ярня.

Обвішане ліхтариками обійстя, далі безлюддя чагарів; під навісом сидів бармен, підперши ліктем голову, дивився поперед себе. Очі офіціанта щось нагадали Кості, і це насторожило.

— Вип'ємо чогось?

Вперше за день збагнув: жінка злякалася, але, швидше, то не жах, а суміш відчуттів, так, мовби перед тобою кішка, яку проганяєш, а вона не втікає, а щириться і намагається вдарити тебе лапою, не випустивши кігті.

— Можна.

Вони примостилися осторонь, за спиною бармена, крізь чагарі мерехтіло море, а небо наповнювалося жовто-золотавим кольором, сонце пропікало вже більше, ніж до середини, відбилося в зелені води золотим полотном. Бармен нехотя звівся і посунув до їхнього столика. Лікті у нього були сірі од бруду, і коли говорив, то погляд упирався десь за спинами.

— Є тільки шампанське.

Клюнов на знак згоди кивнув головою, затупцювався ногою, заворушив шматочками гравію і зрозумів, що цей чоловік нещасний; і чому він нещасний, Клюнов не хотів про це думати; просто він добре знав такі погляди, — упереджено винуваті. І коли бармен поставив перед ними пляшку шампанського, запітнілу, зелену й велику, Костя якось по-іншому окинув чагарі, море, офіціанта, столики.

— У нього очі актора, — сказала жінка.

Це Кості напочатку не сподобалося, — чимдалі, то відчуженість наростала; і взагалі, не хотілося помічати жінку. Вона про щось думала, і погляд увійшов у неї, — очі двома темними блюдцями нишпорили по спині бармена, зупинилися. Далебі він міг здогадатися, про що вона думає, але холод відчуження не зайшов далі моря, стільців, і Костя сам із собою згодився: дійсно, таки нещасний чоловік.

— Він нещасний, — сказала жінка знову, випірнувши десь із глибини.

Вітер напнув частину тента над кав'ярнею, заторохкотів лампочками; за спиною глухо гуділо, прокидалося курортне містечко.

— Люди часто сплять у дощ, — сказав Костя.

— Давай його запросимо. Дуже він вже виглядає нещасним.

Вдалині почулося рівномірне гудіння. Жінка повертіла головою, але так нічого й не побачила. Бармен підійшов і сів поруч. Говорив щось про погоду, про море. Костя налив йому у свій спорожнілий фужер. Той випив, подякував і почав услухатися в гудіння. У жінки загорілося волосся, червоно підфарбоване, виковзнуло м'яке підборіддя, біле і заодно чітко окреслене. Зі сходу летіли літаки. Напочатку рясніли чорними цятками, далі горизонт тремтів од надокучливого гудіння, а потім вони горбатими, сірими громадами, наче зграйка або тічка собак, пропливли над морем, і здавалося, що вони пролетіли у кількох метрах.

— Військові, — сказав бармен. — Бомбардувальники.

На небі золотилися хмари, горизонт зелено розвівався проти моря, і сонце йшло до кінця денного шляху. Червоно бігали тіні обійстям.

— Треба йти, — врешті сказав Костя.

— …???

— Немає часу.

Жінка бачила, що він взагалі намагається не звертати на неї уваги, але то в нього не виходило, і вона усміхнулася краями губ; знову повернула голову до бармена. Очі в бармена волого блиснули.

— Ми ще зустрінемося? — несподівано запитала вона, і обличчя пропливло перед ним, тріпнули коси; подуло вологою з моря.

— Може… Може, все минеться, — до себе сказав він.

— Що?

— А то так, просто. Звісно побачимося. Приходь, — Костя труснув головою і зараз зрозумів, що так дратує, — гудіння бомбардувальників.

Дорогою до готелю він зустрів людей; люди, засмаглі, червоні, круглі, міцні, йшли, перемовляючись, кушпелили в повітрі, а десь далеко відкочувалися луною бомбардувальники, і вони трохи подивовано проводили обличчями і знову — в сонну млівоту наступаючого вечора, під жеботіння морських хвиль впевнені, тугі, налиті кров'ю тіла, віддадуться чому завгодно, може, ночі, а може, коханню. Костя із задоволенням потягнув ніздрями повітря, злився з цим нерозбірливим живим потоком, почимчикував до готелю. Сонце золотом затопило верхівки гір, зирнуло ще раз у море, посипало блискітками по рябіючих проти проміння шибках хижок; скрізь запалало червоним.

Подвір'ям гасали, кудкудахкаючи, кури, собаки тявкали, задираючи писки, лемент, передвісник ночі, а далі — неймовірний спокій; таки неймовірний, від рохкання свиней, і від гною, що від свиней несло, від хлопчаків, які вже не посипали пилюкою голови, а відтак сиділи на лавках, лузали насіння, а то — стругали свої дерев'яні шабельки й з галасом, знявшись — пропадали у червоній заграві двору, що потроху напускалася поніччю; цикади свистіли у невідомих, вишуканих місцях, а спів дужчав і скоро розливався непомітним, але вкрай потрібним звучанням місцевого пейзажу. Костя придивлявся до плескатих, глинобитних будівель, не таких, як у його краях, звідки прибув — від будівель віяло холодною несправжністю, скороминучістю, а ще більше — чужиною. Та прочвалавши з кілометр просохлою дорогою, Костя обвикся, і з кожним кроком морила втома. Море блимнуло червоним оком сонця, — потухло. Місяць ще не зійшов — темрява прострелила простір. В останніх одблисках сьогоднішнього дня Костя побачив мешканців: старих, які грілися на пеньках, точили ляси і лузали насіння, утихлих і сонних від роботи, від самого життя, і Клюнов чогось переконував себе, що нічого не трапилося, і не могло воно скоїтись, — бо ось люди, двори, люди встануть і завтра підуть на роботу, і якщо він того забажає, то зустріне їх.

У готелі, коли настала ніч, він враз відчув неспокій. Він знав, що втомився, але сон не приходив: рипіли дощані стіни, вітер однотонно настирливо, як живий, посвистував. Костя сидів, упершись поглядом у ніч, спиною до дверей — стара звичка, — вікно заливало червоним, сходив місяць, — дуло сирістю з моря. Солоно дуло. Костя курив, позиркуючи на упаковку із снодійним. Потім почув голос. Голос ляснув, повис, злився із писком незмащених дверних петель. Клюнов обернув голову, зирнув на щілину, двері зачинилися, — кроки залопотіли, далеко, коридором. Дитячі кроки. Ударив дощ. Заторохкотів і швидко вщух. Завила сопілка цигана. Повітря важке; Костя втупив зір у пачку снодійного. Через деякий час підвівся і підійшов до вікна. Циган перестав грати, витяг велику горбату, засмажену до блиску хлібину, стиснув, крякнувши від задоволення, — кургузими пальцями розламав, — пара заструменіла од сірої, землянистого кольору м'якоті, пес вистрибом, колами пішов біля підстилки, а циган обережно поклав переламаний хліб, дістав з кишені заяложеного піджака цибулину, облущив нігтями, покликав собаку «фьють-фьють» — відривав невеликі шкоринки, кидав псові, а сам запихав великі паруючі кавалки до рота, жував так, що жовна ходили на вилицях.