Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 31

— Який там кухоль, — поблажливо всміхнувся Борон. — Це радше чаша. — А тоді вирішив відкрити свою таємницю: — Мене дивує, що ви нічого про нього не чули. То найцінніша реліквія цілого християнського світу — чаша, в якій Ісус благословив вино на Тайній вечері і в яку потім Йосиф Ариматейський зібрав кров, що витікала з ребра розп'ятого. Дехто каже, що чаша ця зветься Святий Ґрааль, інші називають її Санґреаль, тобто королівська кров, бо хто володіє нею, належить до когорти вибраних лицарів, того самого роду, що й Давид і Наш Господь.

— Тож Ґрадаль чи Ґрааль? — спитав Поет, увага якого загострювалася, коли він чув про щось, що могло дати йому якусь владу.

— Невідомо, — сказав Кіот. — Дехто каже Ґразаль, інші Ґраальц. І зовсім не обов'язково, що це чаша. Ті, хто його бачив, не пам'ятають його форми, а знають лише, що то предмет, наділений надзвичайною силою.

— А хто його бачив? — спитав Поет.

— Напевне лицарі, які охороняли його в Броселяндському лісі.[93] Але й від них і сліду не залишилося, а я знав тільки людей, які про нього розповідали.

— Ліпше б про це менше розповідали, зате більше намагалися дізнатися, — сказав Борон. — Цей хлопець побував у Бретані й ледве почув про нього, а вже дивиться на мене, немов я хочу вкрасти в нього те, чого він не має. І так буває зі всіма. Чуєш, як розповідають про Ґрадаль, і думаєш, що саме тобі судилося його знайти. Але я провів п'ять років у Бретані й на заморських островах, та нічого нікому не розповідав, а лише шукав…

— І знайшов? — спитав Кіот.

— Проблема полягає не в тому, де знайти Ґрадаль, а радше в тому, щоб знайти лицарів, які знають, де він. Я блукав повсюди, розпитував, але так нікого й не знайшов. Може, я не належу до вибраних. Тож тепер я нишпорю тут поміж пергаменами, сподіваючись розкопати якийсь слід, якого я не знайшов, мандруючи тими дібровами…

— Але чому ми говоримо про Ґрадаль, — сказав Бавдоліно, — якщо він у Бретані або на тих островах, тоді він нас не цікавить, бо не має жодного стосунку до Пресвітера Йоана.

Ні, сказав Кіот, бо незрозуміло, де той замок і той предмет, який у ньому зберігається, але в одній з багатьох історій, які він чув, розповідалося, нібито один з тих лицарів, Фейрефіз, знайшов його і подарував своєму синові, священикові, який згодом став царем Індії.

— Дурниці, — сказав Борон, — значить, довгі роки я шукав не там? Від кого ти чув історію того Фейрефіза?

— Будь-яка історія може виявитися корисною, — сказав Поет, — якщо розвинути історію Кіота, то можна врешті знайти твого Ґрадаля. Але поки що нам не так важливо знайти його, як зрозуміти, чи варто пов'язувати його з Пресвітером Йоаном. Любий мій Бороне, ми шукаємо не якусь річ, а когось, хто про неї говорить. — Тоді повернувся до Бавдоліна: — Уявляєш собі? Пресвітер Йоан володіє Ґрадалем, який є джерелом його величі, і він міг би передати цю велич Фрідріхові, даруючи йому Ґрадаля!

— І то могла бути та сама рубінова чаша, яку князь Сарандіба надіслав Гаруну аль-Рашиду, — підказав Соломон, який аж свистів від збудження беззубою частиною свого рота. — Сарацини шанують Ісуса як великого пророка, вони могли знайти чашу, а потім Гарун міг подарувати її Пресвітерові…

— Чудово, — сказав Поет. — Чаша як пророцтво відвоювання чогось, чим несправедливо володіють сарацини. Куди там Єрусалимові!

Вони вирішили спробувати. Абдулові вдалося вкрасти вночі зі скрипторію абатства Святого Віктора дуже дорогий пергамен, який ще ніколи не зішкрябували. Бракувало тільки печаті, щоб це здавалося царським посланням. Кімнатка на двох чоловік вміщала тепер шестеро осіб, які скупчилися навколо нестійкого стола, і Бавдоліно диктував, заплющивши очі, немов у натхненні. Писав Абдул, бо почерк, якого він набрався в заморських християнських королівствах, міг бути схожим на почерк, яким пише латинськими літерами людина зі Сходу. Перед тим, як почати, він запропонував розділити між усіма рештки зеленого меду, який ще був у глечику, щоб здобути належну винахідливість і кмітливість, та Бавдоліно заперечив — цього вечора, мовляв, важливо мати ясну голову.

Насамперед вони замислилися, чи Пресвітер має писати своєю Адамовою мовою, а чи принаймні грекою, але врешті вирішили, що такий цар, як Йоан, напевно має на службі секретарів, які знають усі мови, і з пошани до Фрідріха йому годилося б писати латиною. До того ж, додав Бавдоліно, лист цей має здивувати і переконати папу та інших християнських володарів, а отже вони насамперед мають його зрозуміти. І вони почали:

«Presbyter Johannes, силою і владою Бога і Господа Нашого куса Христа пан над тими, хто панує, Фрідріхові, священному римському імператорові зичить здоров 'я і невичерпних Божих благословень.

Сповіщено було величності нашій, що високо шануєш ти нашу досконалість і що дійшла до тебе вість про нашу велич. Але дізнались ми від наших посланців, що хотів ти надіслати нам щось приємне й відрадне, на втіху нашому милосердю. Ми охоче приймемо дар, і через посла нашого передаємо тобі цей знак з нашого боку, бажаючи знати, чи дотримуєшся ти, так як ми, правдивої віри і чи в усьому і для всього віруєш в Господа Нашого Ісуса Христа. Щедрість наша не має меж, і якщо тобі потрібне щось, що може принести тобі втіху, дай нам знати, чи то знаком нашому посланцеві, чи то свідченням твоєї прихильності. Прийми взамін…»

— Зупинись-но, — сказав Абдул, — саме тут Пресвітер може надіслати Фрідріхові Ґрадаль!

— Так, — сказав Бавдоліно, — але ці двоє навіжених, Борон з Кіотом, досі так нам і не сказали, про що йдеться!

— Вони чули стільки історій і бачили так багато, що, мабуть, самі всього не пам'ятають. Ось чому я пропонував мед: треба, щоб їм прояснилося в головах.

Може, й так: Бавдоліно диктував, а Абдул писав, тому їм варто обмежитись вином, але свідки", тобто джерела об'явлення, потребували стимулу зеленого меду. І ось через кілька хвилин Борон, Кіот (якого геть спантеличили нові відчуття) і Поет, який набрав уже неабиякого смаку до меду, сиділи на долівці з дурнуватою усмішкою, викарбуваною на їхніх обличчях, і марили, мов заложники Алоадина.

— О так, — говорив Кіот, — бачу великий салон і смолоскипи — вони освітлюють залу світлом, яке неможливо собі уявити. З'являється паж, він тримає такий білий спис, що вогонь з каміна аж виблискує на ньому. На вістрі списа з'являється краплина крові й стікає на руку пажа… Тоді входять ще два пажі, несучи золоті чернені свічники, у кожному з яких виблискує щонайменше десяток свічок. Пажі дуже вродливі… Аж ось входить фрейліна, яка тримає Ґрадаль, і залою розходиться яскраве світло… Свічки блякнуть, немов місяць і зірки по сході сонця. Ґрадаль зроблений з найчистішого золота, в яке вставлене надзвичайне, найдорожче коштовне каміння, яке тільки існує на морі й на землі… А тепер входить панна, яка несе срібний таріль…

— Як же виглядає той клятий Ґрадаль? — крикнув Поет.

— Не знаю, я бачу лише світло…

— Ти бачиш лише світло, — сказав тоді Борон, — але я бачу більше. Так, залу освітлюють смолоскипи, але тепер чутно грім і відчувається страшне дрижання, немов палац провалюється в безодню. Западає глибока темрява… Ні, сонячний промінь освітлює тепер палац усемеро сильніше, ніж до того. О, це вступає святий Ґрадаль під покровом з білого оксамиту, і з його появою палац затоплюють пахощі всіх прянощів світу. І поки Ґрадаль обходить стіл навколо, лицарі бачать, як їхні тарілки наповнюються всіма наїдками, яких вони тільки можуть бажати…

— Тож як виглядає, до дідька, цей Ґрадаль? — перебив його Поет.

— Не лайся, це чаша.

— Звідки ти знаєш, якщо він під оксамитовим покровом?

— Знаю, бо знаю, — упирався Борон. — Мені так сказали.

— А щоб ти пропав навіки, хай катують тебе тисячі чортів! Ти буцімто бачиш видіння, а натомість переповідаєш почуте — значить, ти нічого не бачиш? Та ти гірший від того шлапака Єзекиїла, який не знав, що бачив, бо юдеї не розглядають мініатюр, а тільки слухають голоси!