Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 78

78

Нарешті вони відчули й присутність абхазців. Спочатку вони почули всюди навколо себе голоси, немов шепіт, і були то голоси схвильовані, хоча й приглушені, немов мешканці лісу показували одне одному пальцем на цих неочікуваних і небачених, чи радше нечуваних, гостей. Поет лунко гукнув, і голоси затихли, а шелест трав і гілок свідчив про те, що абхазці тікають у страху. Але потім вони вернулися і знову взялися шепотіти, дедалі більше дивуючись цьому вторгненню.

У певну мить Поет відчув, як його торкнулася якась рука, точніше якась волохата кінцівка, він схопив щось, і почувся наляканий крик. Поет відпустив те щось з рук, і голоси тубільців трохи віддалилися, немов коло їхнє стало ширшим, бо вони воліли триматися на належній відстані.

Кілька днів не діялося нічого. Подорож їхня тривала, а абхазці супроводжували їх, хоч, може, то не були ті самі, що й раніше, а інші, попереджені про прибуття чужинців. І справді, однієї ночі (чи була то ніч?) вони почули щось немов далекий барабанний бій, або немов хтось бив по порожнистому стовбурі дерева. То був м'який звук, але він виповнював увесь простір навколо них, можливо, на цілі милі, і вони зрозуміли, що таким робом абхазці на відстані повідомляють одні одних, що діється в їхньому лісі.

Помалу вони звикли до цього невидимого товариства. І дедалі більше звикали до темряви, а Абдул, який вельми страждав від сонячного проміння, навіть казав, що почувається краще і його майже не лихоманить, тому він знову став співати свої пісні. Одного вечора (чи був то вечір?), коли вони грілися біля вогню, він взяв із сідла свій інструмент і знову заспівав:

Щоб я від горя не смутнів, Кохання тішить віддалік. Далеко до її країв. Даремно мріять віддалік. Хоч цілий вік я мандрував, Але я там ще не бував. Безжальні думи навісні! Господь не раз людей жалів. Святе кохання віддалік! Та поки що я весь змарнів, — Про неї мрію віддалік. О, до прочан би я пристав Та посох би з собою взяв, Щоб бачить очі неземні![123]

Вони помітили, що абхазці, які досі безупинно шепотіли навколо, замовкли. Вони мовчки прислухалися до Абдулового співу, а тоді спробували відповісти: почулося, як сотні вуст (чи були то вуста?) легенько засвистіли, ніжно заджерґотіли, мов дрозди, повторюючи мелодію, зіграну Абдулом. Таким чином вони без слів знайшли порозуміння з гістьми і в наступні ночі розважали одні одних по черзі — одні співали, а другі немов грали на флейтах. Якось Поет затягнув одну з тих вульгарних корчемних пісень, які в Парижі кидали в краску навіть послугачок, а Бавдоліно став підспівувати йому. Абхазці не відповіли, але після довгої мовчанки один чи двоє з них стали знову повторювати Абдулові мелодії, немов кажучи, що лиш вони їм подобаються, а інші ні. Це, зауважив Абдул, свідчило про витонченість їхніх почуттів і здатність відрізняти добру музику від поганої.

Виявившись єдиним, хто має право «розмовляти» з абхазцями, Абдул піднісся духом. Ми в царстві ніжності, казав він, а отже близько до мети. Нумо, ходімо. Ні, справді, відповідав зачарований Бойді, чому б нам не зостатися тут? Хіба є на світі прекрасніше місце, де навіть якщо є щось потворне, то його не видно?

Бавдоліно теж визнавав, що надивившись стільки всього в широкому світі, він відчуває, що ці дні, проведені в темряві, дали йому змогу примиритися із самим собою. У пітьмі він вертався до спогадів, згадував дитинство, батька, матір, солодку і нещасливу Коландрину. Якось увечері (чи був то вечір? авжеж, бо й абхазці мовчали, запавши в сон), не можучи заснути, він ворухнувся, мацаючи руками галузки дерев, немов щось шукаючи. Раптом він знайшов плід, м'який на дотик і напрочуд пахучий. Він узяв його і надкусив; тут на нього насунула млість, і він більше не знав, чи сон це, чи очевидь.

Раптом він побачив Коландрину, точніше відчув її поруч себе так, ніби бачив. «Бавдоліно, Бавдоліно, — кликала вона його юним своїм голосом, — не зупиняйся, навіть якщо все тут здається тобі таким прекрасним. Мусиш дістатися до царства того Пресвітера, про якого ти мені розповідав, і віддати йому ту чашу, інакше хто дасть титул дуки нашому Бавдоліненяткові-Коландриненяткові? Зроби мені сю втіху, бо тут мені непогано, але дуже бракує тебе».

«Коландрино, бідолашна моя, — вигукнув Бавдоліно, або йому здалося, що вигукнув, — мовчи, ти — тінь, мана, плід цього плода! Мертві не вертаються!»

«Зазвичай ні, — відповідала Коландрина, — але я так сильно просила. Я сказала: мені дали прожити з моїм коханим тільки одну весну, всього лиш один змиг ока. Зробіть мені райську сю милість, бо ж у вас теж є серце. Мені тут добре, я споглядаю Пресвяту Діву і всіх святих, та бракує мені пестощів мого Бавдоліна, від них було так лоскітно. І вони дали мені трохи часу — лиш щоб поцілувати раз тебе. Бавдоліно, не барися по дорозі з жінками з тих країв, бо вони, може, хворі на бозна-які хвороби. А тепер ноги на плечі і гайда до сонця».

Вона зникла, а Бавдоліно відчув на щоці м'який доторк. Струсивши із себе цей напівсон, він спокійно заснув. Наступного дня він сказав друзям, що їм пора рухатися далі.

Минуло ще чимало днів, аж вони врешті побачили якісь відсвіти, якесь молочно-біле сяйво. Потемки знову переходили в сіризну густого, безперервного туману. Вони помітили, що абхазці, які супроводжували їх, зупинилися, свистом прощаючись з ними. На краю галявини, на межі цього світла, якого вони, безперечно, страхалися, абхазці спинилися і немов замахали руками, а м'якість їхнього свисту свідчила про те, що вони усміхаються.

Вони пройшли крізь туман і знов побачили сонячне світло. їх немов осліпило, а Абдула знов почала мучити лихоманка. Вони думали, що після випробувань Абхазії дістануться до бажаних земель, але їм довелося змінити думку.

Над головами їхніми почали пурхати птахи з людськими обличчями, які волали: «Яку землю ви топчете? Вертайтеся назад! Не можна оскверняти землю Блаженних! Вертайтесь назад і топчіть землю, яка була вам дана!» Поет сказав, що то якесь відьомство, можливо, один із способів, щоб захистити землю Пресвітера, і переконав їх іти далі.

Після кількох днів переходу по кам'яній пустелі без жодної травинки вони побачили, як назустріч їм ідуть три тварини. Одна була, безперечно, котом з вигнутою спиною, наїженою шерстю й очима, схожими на палаючі вуглини. Друга мала голову лева, яка рикала, тулуб кози і хребет дракона, але на козячій спині височіла ще одна мекуча голова з рогами. Замість хвоста була змія, яка сичала і насторочувалася, погрожуючи тим, хто опинився поблизу. Третя мала тулуб лева, хвіст скорпіона, а голову майже людську: з блакитними очима, гарної форми носом і роззявленим ротом, де зверху і знизу виднів потрійний частокіл зубів, гострих, мов лезо.

Найбільше їх стурбував відразу саме кіт, адже це відомий посланець Сатани, і тримають їх удома хіба що чорнокнижники, бо, зрештою, від кожної потвори можна оборонитися, та не від нього, бо ще до того, як виймеш меча, він скочить тобі прямо на обличчя і видряпає очі. Соломон бурмотів, що від тварини, яка ніде не згадується у Книзі над Книгами, не варто чекати нічого доброго, Борон сказав, що друга тварина — то з певністю химера, єдине створіння, яке може літати, дзиґочучи, у порожнечі — якби вона існувала — і висмоктувати у людей думки. Щодо третьої тварини сумнівів не було — у ній Бавдоліно впізнав мантикору, яка нічим не відрізняється від левкохрока, а про нього колись давно (як давно це було?) він писав Беатрисі.