Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 93

При першій їхній зустрічі Гаваґай згадував також про сатирів-яких-ніколи-не-видно, і Поет припустив, що вони могли б завдавати ударів рогами, стрибаючи по-козячому на своїх роздвоєних копитах, але на будь-яке запитання про цей народ він діставав лише дуже ухильні відповіді. Вони жили в горах, за озером (яким озером?), і ніхто їх ніколи не бачив. Формально підданці Пресвітера, вони жили самі по собі, не підтримуючи з іншими стосунків, а отже немов і не існували взагалі. Ну й нехай, казав Поет, зрештою, роги в них, певно, криві, з кінчиками всередину або назовні, тому, щоб завдати удару, їм, певно, треба буде стати рачки або лягти пузом догори — ну це вже смішно, хто ж посилає в бій кіз.

— А таки посилають, — сказав Ардзруні. І розповів про одного великого полководця, який прив'язав козам до рогів смолоскипи і вигнав тисячі таких кіз на рівнину, на яку наступав ворог, примусивши його думати, буцім захисники маю, ть величезне військо. З шестирогими козами ефект цей був би ще більш вражаючий.

— Це коли ворог прийде вночі, — скептично зауважив Поет. — Але хай Ардзруні приготує кіз і смолоскипи — ніколи не відомо, як воно буде.

На основі цих засад, про які Веґецій з Фронтином[132] і не здогадувалися, і почалася військова муштра. На рівнині метушилися одноноги, вправляючись у стрільбі з новісіньких фістул, а щоразу, коли вони не потрапляли в ціль, Порчеллі вигукував блюзнірства, і добре, що він усього лише вживав всує ім'я Христа, бо для єретиків тих вживати всує ім'я того, хто був тільки названим сином, гріхом не було. Коландрино дбав про те, щоб привчити панотіїв літати, чого вони зроду не робили, але схоже було, що Господь Бог створив їх саме для цього. Ходити вулицями Пндапеціма стало складно, бо на голову тобі міг звалитися панотій, коли ти найменше цього сподівався, але всі змирилися з думкою, що місто готується до війни, і ніхто не нарікав. Панотії були на вершині щастя, бо, відкривши в собі ці нечувані здібності, вони були такі вражені, що вже й жінки з дітьми хотіли брати участь у виправі, на що Поет охоче погодився.

Скаккабароцці вчив гігантів ловити коней, але що єдиними кіньми тут були коні Волхвів, які після двох-трьох тренувань ризикували віддати Богу душу, тому він переключився на ослів. І це було навіть ліпше, бо осли хвицалися, ревучи, і їх важче було схопити за загривок, ніж коня навскач, і так гіганти стали вже майстрами цієї справи. Одначе їм треба було ще навчитися бігти, зігнувши спину, між папоротей, щоб вороги не відразу їх помітили, і після тренувань багато хто з них скаржився на болі в попереку.

Бойді тренував пігмеїв, бо білі гуни журавлями не були, і їм треба було навчитися цілитися між очей. Сам Поет навчав нубійців, які не прагнули нічого іншого, як загинути в бою, Соломон шукав отруйні знадіб'я, щоразу вмочуючи в них кінчик шпички, але всього тільки раз зміг на кілька хвилин усипити кролика, а ще раз йому вдалося примусити курку літати. Хай буде, казав Поет, білий гун, який засинає бодай на стільки, скільки потрібно, щоб відмовити отченаш, або ж починає махати руками, мов крилами, це вже мертвий гун, тому все гаразд.

Куттіка трудився з блеміями, навчаючи їх заповзати під коня і розрубувати йому черево ударом сокири, і тренування на ослах виявилося неабияким подвигом. Щодо понціїв, задіяних у службах тилу, то про них турбувалися Борон з Кіотом.

Бавдоліно розповів Дияконові про те, що діється в місті, і юнак немов повернувся до життя. Він звелів себе відвести, з дозволу євнухів, на зовнішні тераси і згори спостерігав за тренуванням загонів. Він сказав, що хотів би навчитися їздити верхи, щоб вести своїх підданців, але відразу по тому зомлів, можливо, від надміру емоцій, і євнухи відвели його назад до трону, де він вернувся у полон звичного смутку.

Саме в ті дні, трохи через цікавість, а трохи з нудьги, Бавдоліно замислився, а де ж можуть жити ті сатири-яких-ніколи-не-видно. Він розпитував усіх, навіть одного з племені понціїв, мову якого вони так і не зуміли зрозуміти. Той відповів: «Пруг фрест фрінсе сорґдманд строхдт дргдс паґ брлеланґ ґравот хавіньї рустг акалгдрцґ», а це мало прояснило що справу. Навіть Ґаваґай висловлювався неясно. Вони там, сказав він, і тицьнув пальцем у ланцюг синявих пагорбів на заході, за якими у далині вимальовувалися гори, але туди ніхто ніколи не ходив, бо сатири не люблять непроханих гостей. «А як думають сатири?» — спитав Бавдоліно, і Ґаиаґай відповів, що думають вони гірше від усіх, бо вважають, що первородного гріха ніколи не було. Люди не стали смертними внаслідок цього гріха, вони були б смертними, навіть якби Адам ніколи не скуштував цього яблука. Отже, потреби у викупленні нема, і кожен може спастися завдяки своїй добрій волі. Уся ця історія з Ісусом потрібна була лиш для того, щоб дати нам добрий взірець чеснотливого життя, ось і все. «Майже як ті єретики-мохамедани, які вважають, нібито Ісус був тільки пророком».

На питання, чому ніхто ніколи не ходив до сатирів, Ґаваґай відповів, що в підніжжі пагорба сатирів є ліс, а в ньому озеро, і всім заборонено туди ходити, бо живе там плем'я негожих жінок-язичниць. Євнухи кажуть, що добрим християнам там нічого робити, бо вони можуть наразитися на якісь чари, тому ніхто туди не ходить. Та лицемір Ґаваґай так добре описав шлях, який провадив туди, що напрошувалася думка, ніби він або якийсь інший одноніг, бігаючи навколо, встромили свого носа й туди.

Цього було досить, щоб заінтригувати Бавдоліна. Він зачекав, аж на нього перестануть звертати увагу, скочив на коня, менш ніж за дві години переїхав через порослу кущами рівнину і дістався до узлісся. Прив'язавши коня до дерева, він вступив у зелень лісу, свіжу й пахучу. Перечіпляючись через коріння, яке виступало із землі на кожному кроці, зашпортуючись об велетенські різнобарвні гриби, він врешті дійшов до берегів озера, по той бік якого піднімалися схили сатирових пагорбів. Сонце хилилося до заходу, напрочуд прозорі води озера темніли, відбиваючи довгі тіні численних кипарисів, якими обріс берег. Повсюди панувала глибока тиша, яку не перебивав навіть спів пташок.

Поки Бавдоліно розмірковував на берегах водойми, він побачив, як з лісу виходить тварина, якої він зроду не бачив, але впізнав непомильно. Звір був білосніжний, схожий на молодого коня, і рухався він зграбно й спритно. На морді гарної форми, на самому чолі, він мав ріг, теж білий, вигнутий спіраллю, який закінчувався гострим кінчиком. Був то одноріг, чи, як казав Бавдоліно в дитинстві, єдноріг, або ж єдиноріг, monoceros його дитячих фантазій. Він милувався ним, затамувавши подих, коли з-за дерев за ним вийшла жіноча постать.

Висока, оповита довгою одежею, на якій виділялися невеличкі настовбурчені груди, постать ця ступала напівсонним кроком верблюдопарда, а одіж її лиш легко торкалася трави, яка прикрашала береги озера, і вона немов пливла над землею. Вона мала довге м'яке біляве волосся, яке доходило їй аж до колін, і надзвичайно чистий профіль, наче вирізаний зі слонової кістки. Колір шкіри у неї був ледь рожевий, й ангельський цей лик був повернутий до озера з виразом німої молитви. Єдиноріг сумирно цокав копитами навколо неї, піднімаючи іноді морду, і невеличкі його ніздрі тремтіли, чекаючи на пестощі.

Бавдоліно зачаровано дивився.

— Тут, мосьпане Никито, ти можеш подумати, що з самого початку подорожі я не бачив жінки, яку можна б назвати жінкою. Не зрозумій мене хибно: мене охопило не жадання, а радше відчуття благоговіння не тільки супроти неї, але й супроти того звіра, спокійного озера, призахідного сяйва того дня. Я почував себе, немов у храмі.

Бавдоліно намагався описати своє видіння словами — а це, звісно, річ цілковито неможлива.

— Бачиш, бувають хвилини, коли досконалість являється тобі в руці чи в обличчі, в якомусь закутку на схилі пагорба чи у відтінку моря, і в ті хвилини тобі здається, ніби серце тобі зупиняється супроти дива краси… Істота ця здавалася мені в ту мить чудовим водним птахом — чи то лелекою, чи лебедем. Я вже казав, що волосся її було біляве, але насправді, коли вона легенько рухала головою, на ньому то виникали блакитні відблиски, то немов пробігав легенький вогонь. Я бачив у профіль її груди, м'які й делікатні, мов груди голубки. Я сам перетворився на погляд. Переді мною було щось дуже стародавнє, бо я знав, що очам моїм явилася не просто красива істота, а сама краса, немов священна мисль Бога. Я збагнув, що досконалість, коли бачиш її один-єдиний раз, це щось легке й приємне. Я споглядав здалеку цю постать, але відчував, що не маю влади над цим образом, як буває в літньому віці, коли тобі здається, що ти розгледів виразні знаки на пергамені, але знаєш, що тільки-но спробуєш піднести пергамен до очей, як вони розпливуться і ти ніколи не зможеш відчитати таємницю, яку обіцяє тобі той аркуш; або ж уві сні, коли тобі являється щось, чого ти прагнеш, ти простягаєш руку, та пальці рухаються в порожнечі, не торкнувшись нічого.