Культ - Дереш Любко - Страница 38

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже неподібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

"Сам себе вже не впізнаєш, чи що?" — спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

"А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво-во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме".

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссю. Думка "у підвал, щоб як тоді" належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдино вірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференцзалу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

— Андрію Ярославовичу...

— Ну шо? Шо ше?! — дико дратуючись, прикрикнув він. Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі — видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

— Куратори записували... 157 дітей немає... К... Карантин?

Пан Андрій раптом не зміг в'їхати у слова тієї миші. Діти... яких немає. Що за маразм! Діти... яких немає, бо...

(ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай)

Яких немає, бо... карантин? Яких немає, бо... куратори записували? Записували... бо карантин, чи що?

(Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай)

Діти, аж 157, бо немає кураторів, які...

(Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯНЕМОЖУДУМАТИ)

карантин... 157 кураторів... записували карантин... Ні чорта не зрозуміло...

— Які... ше діти?

— Ті, шо на ґрип хворі... Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

— Та робіть, що хочете... Я, напевне, також уже хворий... З моїм заступником... Порадьтеся. Але відкривайте...

Секретарка знову уважно глянула на директора. "Він явно нездоровий", — подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері. Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів.

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

Так-так, він задумався про Аліску. Говорив він до когось тільки-но, чи може, сам до себе?

— Я, певне, також уже хворий.

Так він казав щойно дружині по телефону. Або не їй... Чи не по телефону... Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.

"Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам'ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска".

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

"Пам'ятаю, пам'ятаю. Аліска, як песик, як ім'я пса, пса-сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так-так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

через тебе, Аліско? Піду-но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою".

Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, намагаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.

"Навіщо я його взяв? — спитав сам у себе. — Є якісь листи? Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?"

Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.

У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його кращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав'язав розмову з Корієм. Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.

По кількох горнятках вина Полісуна потягнуло на виливання душі.

— Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! — пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.

— Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де — моя тілько за роботу! Шо не прийде — все робота, робота!

— Правда?! — аж засвітилися очі в Полісуна. — То і у вас таке було?

— Ну... було... у всіх таке. Тільки, Мирку, не "ви"-кай мені... ми вже гейби як приятелі, раз п'ємо. Але...

— Шо "але"? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що "але"?

— Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік... З таким приятелювати — одне задоволення. Тому задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, — пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.

— Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку... Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання... адже робота деколи — не єдина причина. Ти мав би то знати... Мав би помітити, — Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.

Полісун задумливо допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно його вигляд спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара. Раптом він здригнувся — до нього, здалося, дійшов поміжтекстовий натяк нового товариша.

— А ти впевнений, що це... кгм? — Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.

Корій набожно звів очі до неба й призадумався.

— Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком... Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова — не перебільшення, то... боюся, це власне... кгм, — не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.