Поклоніння ящірці - Дереш Любко - Страница 19

Про скажену посвяту в цей Панк-Клюб, під час якої треба не митися місяць (мінімум), не побоятися зняти місцеву курву Аньку, виграти її без засобів безпеки (Гладкий Хіппі вже був готовий пройти даний ритуал, але вчасно дізнався, що Аньці восени стукне п’ятдесят, а тіло її зморшкувате, немов турецькі жмакані спорткостюми).

Про нібито заснований на теребовлянському кладовищі шинок “Некрофіл”, який відвідують сатаністи, мазохісти й кабалісти. У ньому, буцімто, роблять неперевершені шейки західного зразка: “Мертвий москалик” (одеколон “Лісова діброва”, маринад із-під квашених огірків, пучка квашеної капусти), “Оргазм кальмара” (томатний сік, ? склянки солі, червона паприка, українська з перцем), “Сестра Меліса”, “Павучок”, “Нью-Йорк — місто контрастів” (тут, кажуть спеціалісти, головне не переборщити з дихлофосом), “Сліпий музикант” (його особливістю є те, що дрінк подають із куском струни від фортеп’яно), “Чорний Ґондольєр”, “Озеро Чад” (зважаючи на мазутні плями на поверхні, Хіппі вирішив це пійло не пробувати), “Полівінілацетатний рай” та багато иньчих веселих штучок, від складу яких у мене виступав холодний піт.

Про братів-неформалів Юрка та Вову, які, власне, той мітичний шинок “Некрофіл” і заснували. Про те, як вони, ідучи у військкомат, взяли по трилітровому бутлі пива. І коли медсестра згадала за сечу на аналіз, зі щасливими лицями виставили слоїки з пивом. Коли ж почули від обімлілої сестрички, що на аналіз цього забагато, заходилися на її очах видудлювати надлишок.

Взнали навіть про директора однієї теребовлянської школи, якого всі прозивали Борманом. Якось один хлопець приніс до школи півлітровий слоїчок, в який було по вінця налито людської сперми. Сперму той хлопець отримав нібито від вуйка, що працював у медінституті, і мав тут комусь її продати. Але таємничий клієнт від сперми відмовився, і хлопець ходив по цілій школі, страшно тим бутлем хизуючись і лякаючи верескливих дівчат. Через таку поведінку слоїчок було конфісковано тим самим Борманом. Борман поклав його у свій шкіряний портфель і преспокійно пішов на урок, причому в клас, де той хлопець учився. І от, збираючись наставити купу двійок, Борман розкрив портфель і з окриком переляку та здивування дістав свої окуляри, усі в соплях людської сперми. Банка виявилася нещільно закритою. Хлопця хотіли вигнати на кілька тижнів зі школи, але він щиро зізнався, що це всього лиш крохмальний клейстер.

Зелений колір.

Коли, нарешті, запас “гисторій” вичерпався, ми балакали просто так, ні про що. А я все мізкував над тим, що ми замислили. Принаймні наразі лише я та Дзвінка. На душі було презле.

Зелений колір.

Оранжевий колір.

Ми сиділи на велетенському пласкому розпеченому камені прямісінько біля річки. Я, Дзвінка, Хіппі. Річка була все ще надто брудною після недавніх злив, щоби можна було скупатись.

Ми обговорювали вбивство.

Ми були за містом, у безлюдному місці. Хіппі, коли зачув, який великий гріх ми замислили, не розкричався, що ми божевільні. Він мовчки дивився у зелень мокрих листків. Дуже довго дивився.

А потім кивнув головою.

Оранжевий колір.

— Найкраще було б його отруїти. Дати з’їсти шось або підсипати... — запропонував Гладкий Хіппі.

— У Пєті Дупи, — пригадав я, — була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... — Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.

— Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, — нагадав Хіппі.

Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.

— Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.

Вона запитально глянула на нас.

— Та. Субота.

— Мало часу... — скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.

— Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.

Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:

— В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.

— Ну, добре, — сказала Дзвінка. — Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?

— Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, — запропонував я.

— Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?

Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.

— А може, коли він нап’ється на випускному, — заговорила Дзвінка, — скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...

— Не без нашої помочі, звичайно.

— Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...

— Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.

— Ненадійно.

— Небезпечно.

— Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.

Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.

— Гаразд, — сказав я. — Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?

— Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.

— Хіппі, такого не буває, — резонно заперечила Дзвінка. — Найвірніший спосіб — це закопати. У безлюдному місці.

— Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.

— Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, — я побачив, як зблід Хіппі.

— А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?

— Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!

— Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?

— Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...

— Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.

— Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.

— А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...

— Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!

— О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.