Поклоніння ящірці - Дереш Любко - Страница 29

Я піднявся на ноги. Мої коліна тремтіли, і здавалось, я от-от впаду Фєді в обійми. Жах, викристалізуваний, наче ґранула кокаїну, всепроникаючий, мов гелій, тік моїми порами замість лімфи. Я підняв лопату навпереваг, тримаючи її, як алебарду. Фєдя наблизився ще на крок. Здавалося, він готується до вирішального кидка, щоби забрати мене на той бік зі собою. Я заніс лопату над головою.

Спалах блискавки. Удар грому.

Грім ще виводив свій реквієм, а події стали відбуватися зі швидкістю смерчу. Із грізним бойовим риком Фєдя кинувся на мене. За спиною запищала Дзвінка. Лопата в моїх руках описала блискучу дугу і врізалася Фєді в ліву скроню, проламуючи кістку, краючи м’які тканини лиця, як застигле морозиво. Фєдя завив, і в цю ж мить ми обидвоє провалилися під воду приблизно по пояс.

Десь позаду метушилися мої друзі, пробуючи витягнути мене з багна... Від холодної болотяної юхи яйця вмить стали тугими й болючими. Відчайдушно, з останньою надією я стиснув пряжку свого ременя. Ривок (відчуваю, як рука мало не полетіла на берег без мене) — і я вже на твердому. Фєдя мукав, розмахуючи руками. Після стількох ударів у нього було щось негаразд із координацією, але від цих поривань багно засмоктувало ще сильніше. Шар ґрунту колихався, ніби трав’яна ковдра на вітрі. Раптом його пурхаючі руки впали на мою гомілку і впевнено потягли до себе. Я заволав на все горло й опустив що було сили рискаль на його передпліччя. З-під металу цвиркнула кров, і хватка послабилась. Я висмикнув ногу й відрачкував подалі.

Дрібна мжичка переросла у грозу. Дощ вперся в землю холодним сірим стовпом. Фєдя продовжував мукати, багно засмоктувало його, а я не міг відірвати погляду від траншеї, проробленої рискалем на його чолі. За кров’ю проступало щось бліде, про що думати зовсім не хотілося.

Кожне з нас спостерігало зі свого місця, що буде далі. Фєдя гріб руками й дер нігтями дерен, силкувався вхопитися за корчики трави, але вони провалювались услід за ним, у чорне озеро води, що розросталось із кожним його рухом. Фєдя мукав, а темрява засмоктувала його все глибше й глибше.

Нарешті під киплячою від дощу поверхнею зникла й ця закривавлена голова.

Я перевів подих, як пекельний Фєдя випірнув по груди. Він виплюнув воду... але відразу ж провалився назад. Тепер уже назавжди.

Залишилося тільки чорне око на зеленому килимкові трави. Від дощу вискакували бульки, які довго не тріскали. Я переліз до своїх друзів. Злива сильнішала, і ми побрели додому.

Проґресивна молодь веселилася під накриттям у клюбі. Старші люде гріли кості біля телевізора, дивлячись капітал-шоу “Полє чудєс”. Хіппі пішов до себе, я, разом із Дзвінкою, — у моє бунґало під кипарисами.

Ми переодяглися в сухе (довелося дати Дзвінці одну зі своїх футболок) і сиділи на теплій кухні. Разом із дощем зникла паркість. Похолодало й прояснилось у голові.

Дзвінка зварила мені манки, як малій дитині. Щось твердіше їсти я би не зміг. Запарила страшенно міцного чаю. Я закалатав нам ґоґоль-моґоль з ваніллю та корицею.

Чай і ґоґоль-моґоль їли на прогрітій за день веранді, не вмикаючи світла, обмежуючись спалахами знадвору. А потім кохалися на старій канапі, бо в нашому віці це люблять робити щодня. Кохалися, щоби забути все на світі.

Гриміло і блискало, напевне, до самого ранку. Дзвінка вся скулилась і притискалася до мене, шукаючи розради; я потребував її тепла, щоби заповнити ту порожнечу, яка утворилася всередині. Ми говорили ще довго, до глибокої ночі — вона щось розповідала мені на вухо і сама сміялась, а я чекав, коли вже заповниться та порожнеча.

Так ми вчились утікати від накоєного. Вчилися жити.

Розділ 11

Дзвінка сказала, щоби ми пішли на прогулянку, бо я надто блідий. У ранковому захмареному світлі я й справді скидався на вицвілого трупа. Горло та боки шиї заплили широкими синцями. Вони не на жарт стривожили мене: сіро-жовті, місцями з червоними прожилками. Під щелепою, куди заскочила петля, затвердли бурі болючі гематоми. Ліве око бажало кращого — геть затекло кров’ю. Весь білок став червоним. Такі-от справи.

Позаду вуха — набряк. Болючий. На скроні черговий зеленавий синець. Загалом я нагадував троля, якому звечора добряче перепало від забобонних і темних селян.

Було ще рано, лиш доходила восьма, але люди, певне, вже ходять. Я начепив на носа великі дзеркальні окуляри й одягнув дощівку з високим ковніром.

Ми пішли на прогулянку.

(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №35 (146), 7 сторінка)

МІСЬКІ НОВИНИ. ПУСТОЩІ З ВОГНЕМ?

Не минув День молоді й без неприємних моментів. У ніч зі суботи на неділю зайнялася копиця з сіном, від якої вогонь перекинувся на дерев’яну криївку для пастухів. На жаль, зливі вдалося зупини пожежу щойно тоді, коли від копиці й хатини залишився один попіл. Обставини пожежі з’ясовуються.

— Я просто думав, шо так буде краще! Бо так і буде краще, — очі Гладкого Хіппі блищали нездоровим збудженням. — Дуже, дуже багато слідів. А так — нічого! Кров!.. Розумієш?! Розумієте, ви обидвоє? Купа крові з його башки. А так — купа попелу. Навіть куля, певно, — і та розплавилася. Ні фіґа не вціліло!

— Ти дурний, Хіппі. А раптом тебе хтось бачив? Як ти біг під дощем зі слоїчком бензину?

— Ніхто не бачив. І тепер пацани можуть мєнтам вішати на вуха хоч тонну макаронів, ні фіґа під нас не підкопають.

— Ти дурний, Хіппі. А якщо хтось додумається?!

Але ніхто не додумався.

(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №39 (150), 11 сторінка)

ДОПОМОЖІТЬ ВІДНАЙТИ

Увага! Пішов з дому і не повернувся Круговий Федір Васильович, 1976 р.н. Одягнутий у чорні джинси, білу сорочку на короткий рукав, на шиї ланцюжок із металевою бляхою з вибитим написом “ІV(Rh+)”. Взутий у білі спортивні кросівки.

Лице широке, бліде, очі карі, волосся темне, коротке, зачіска коротка. Особливі прикмети: на горлі біло-сіра родова пляма завбільшки з сірникову коробку.

Щире прохання усіх, хто бачив пропалого чи знає місце його перебування НЕГАЙНО повідомити райвідділ міліції за телефоном 3-17-33 або 02.

Ми гуляли по мосту, тримаючись за руки, у різкому вранішньому повітрі. Похмуре небо затулила стеля туману. Повітря безжально пахло осінню й близькими холодами. Я подивувався, як почуття можуть сплавлятися в химерну амальгаму: було сумно, зимно і водночас приємно. Пахло ностальгією. Дзвінка поруч, її рука в моїй. У животі тепло й легко. Такий сум і тепло — хіба не це звуть щастям?

Jim:

ми зібрались у цьому древньому

й шаленому театрі

аби поширити жагу життя

втекти від мудрості натовпу вулиць

Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.

Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

Місто, приховане туманом, цим незрадливим сторожем секретів, все ще перебувало в стані алкогольного токсикозу після вчорашнього гуляння. Річка під мостом стала повноводною і брудною від потоків з гір. Довкола, наче лялечка, сулася холодна тиша.

Я думав, як же воно все-таки легко: ставати поганим. Та хіба ми дійсно були поганими дітьми? Всілякі тітоньки з вуйчиками ох як кричатимуть на нас, коли дізнаються, що отой блакитноокий симпатюлька з не менш блакитноокою кралечкою (справжній пупсик!) вкупі з гітлер-юґендом Хіппі зробили цього літа. Для них ми криваві виродки, гаспидові діти, які безжально вбили свого товариша, хорошого друга, прекрасну людину, надзвичайно обдаровану дитину, чуйного сина й люблячого внука, законослухняного обивателя й заслуженого мешканця Міднихів Бук Федька Кругового.

“Ви чули? Федька застрілили! — Господи, Федька?! Як у когось тільки змогла піднятися рука! Це... це була золота дитина! Такий слухняний... Завжди чемний і ввічливий. Боже, Боже, куди котиться наш світ?”