Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 64

УСЕН ПОВІДОМЛЯЄ ЦАРЯ ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Так і час минав поволі, дні минали й вечори.

Рік Усен: «Царя не бачив я ще з давньої пори;

Ти порадь,- піти до нього, занести йому дари?»

Я сказала: «Ради бога, як ти хочеш,- так твори».

Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.

Я казала: «Ти в палаці п'яну челядь стрінеш там.

Якщо скажеш їм про діву,- смерть мені і горе нам!»

Клявся він: «Хай меч виймають,- слову вирватись не дам».

Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п'є.

Виявляв завжди Усену цар зласкавлений своє,-

От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.

Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!

Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,

Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.

Не згадав купець, напившись, ні корану, ані Мекки!

Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!

Цар промовив до Усена, як були удвох вже п'яні:

«Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?

Де береш ці пишні перли та рубіни полум'яні?

І десятої їх частки відплатити я не в стані».

Встав Усен, вклонився й мовив: «О великий царю й пане!

Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!

Звідки статки, що їх маю? Хто знічев'я їх дістане?

Все моє майно і злото - все мені від тебе дане.

Ні, за дар оцей не дякуй,- маю іншу звістку дивну:

В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,-

Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;

Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну».

Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,

Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.

Це подобалось цареві, душу втішило сувору,

Він звелів Усену зразу привести її до двору.

Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.

Раптом в дверях появився проводир царських рабів,

Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.

Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»

Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:

Діву, що У сен сьогодні дав царю, веди до нас,-

Ми візьмем її з собою. Поспішай,- вертати час!»

Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.

Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»

Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».

Вже нічого не поробиш - на загибель треба йти.

Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.

Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.

Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!

Небо вразило нас нині силою свойого гніву,-

Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»

Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.

Бо мені судилось знати тільки горе на роду;

Ти добра й не жди для мене - сподівайся на біду.

Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».

Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;

Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,-

Вже не радістю їй радість, а жура їй - не журою.

Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.

Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,-

Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;

Ціле місто - ось є вартість перла кожного і лала.

їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.

Я сказала: «Може, перли придадуться десь в полоні».

І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.

Вийшов цар назустріч діві; місто - в кличах, в передзвоні.

Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.

Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,

Вартові не мали сили їхні стримати ряди.

Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,

І, здивований, промовив: «Сонце, ти прийшло сюди?!»

Кожен очі мружив,- сонцем всіх сліпила діва ця.

Цар прорік: «Я через неї обертаюсь на сліпця.

Де така краса зродилась з волі вищого творця?

Хто її, безумний, любить - в мандрах жде свого кінця!»

Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:

«Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»

Та йому не відповіла діва, наче нежива,

І сиділа супокійно, і хилилась голова.

Що казав владар до неї - і не чула в ті хвилини,

Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;

Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,

І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.

Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?

Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:

Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє

І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;

Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов'язку,

Обернувши біль не в болі, а поразку - не в поразку,-

І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:

Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.

Дасть господь,- мій син вернеться переможцем із походу,-

Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;

Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.

Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»

Син царя - сказать я хочу - був звитяжцем добрим, смілим,

Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.

Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,-

Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.

Принесли їй одяг -і вкрилась у дівочі сповивала,

Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,

Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,-

Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.

Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»

Там, із західного злота викуте, стояло ложе.

Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі

Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.

Дев'ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі-

Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п'ючи,

І подякував за діву, дар Усену даючи.

Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.

Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.

Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!

О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?

Вб'є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?

0 красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!

Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.

Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?

Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».

Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:

«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,-