Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 70

ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО

До укоханого пише і зітхає з непокою,-

Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;

Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;

Розкривається троянда, і кристали сяють грою.

«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-

Стан гнучкий - пером для мене, а чорнило - з жовчі й крові.

А папір - серця то наші, разом з'єднані в любові.

О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!

Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!

Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.

Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!

Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?

Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-

Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!

Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?

Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.

Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,

Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,

Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-

Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.

Ти живий - цього вже досить, щоб у серці зник одчай,

В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.

Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-

Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.

Повість днів моїх для тебе тут описувать - несила,

Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.

Раз мене Фатьма від горя - з ласки божої - звільнила,

Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.

Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;

Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-

Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.

Все, що сталось з нами, любий,- все це справи злої долі.

Я сиджу в гірській фортеці - не сягти до мене й оку,

Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;

День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-

Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.

Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?

Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-

Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!

О, зречись мене! - хай серце на каміння стане схоже.

Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,

Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.

Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:

Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.

Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,

Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!

Кинусь вниз - стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.

Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!

Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,

Щоб послав мені він крила,- в ясний світ я полечу,

Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,

Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!

Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?

Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!

Там, на сонці,- наша зустріч, там осяєш серце хворе.

Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.

Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-

Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.

Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-

Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!

Йди до Індії, до батька,- потребує втіхи він,

Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.

Звесели його,- він гине від недолі перемін,

І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.

Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!

Знай,- від серця йде до серця щира правда, без ошуки.

Прагну вмерти через тебе,- хай закрячуть хижі круки!

Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.

Глянь, пізнай,- це край вуалі, що мені дарунком дав,-

Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.

Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,-

Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав».

Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила

Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,-

Гарні пахощі алое злива кучерів точила,

Пах духмяний проливали чорні воронові крила.

Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору

І прибув тієї ж миті він до Фатьминого двору.

Автанділ узрів, що доля довершила справу скору,

І прославив щиро бога, розпростерши руки вгору.

Він сказав Фатьмі: «Наш задум вчасно вивершили чари.

Чи складу я на подяку гідні діл твоїх віддари? Я іду.

Часу немає для дозвілля та забари,- Приведу сюди в

Каджеті мужа - вісника покари».

Пані мовила: «О леве! Знов страждання полум'яне,-

Серце з світлом розстається, тож темнішає і в'яне:

Я шалію через тебе, та мене не жалуй, пане,

Поспішай,- прибудуть каджі, тяжче битися вам стане».

Скликав він рабів Фрідона, що жили отут із ним,

Мовив: «Ми були мерцями, зараз дух наш став живим,-

Ми почули те, що чути серцем прагнули своїм;

Ворогів нещасних наших втопчем в прах, розвієм в дим!

До Фрідона йдіть, цю повість в докладну вкладіте річ;

Я його не можу бачить,- кваплюсь я до інших стріч.

Хай напружить він свій голос, переможний кликне клич!

Обіцяю вам віддати здобич всю з майбутніх січ.

Борг великий перед вами маю я,- це знаю й бачу;

Як зустрінуся з Фрідоном, іншим чином вам оддячу,

А тепер лиш скарб піратський, що забрав я, на роздачу

Вам призначив - окрім цього, зараз більше не настачу.

Чим іще я обдарую самовідданих людей?

Корабель віддам їм, повний найкоштовніших речей».

Мовив: «Взявши це, рушайте в світлі днів, у тьмі ночей,-

Побратимові Фрідону передайте лист оцей».