Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 82

ТУТ - ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ

Того дня сидів на троні Автанділ - владика й цар,

Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,

Тінатін - ця радість зору - сіла поруч Нестан-Джар,-

Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!

Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,

Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,

І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.

Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.

Кожен келих - з гіацинту, замість чаші - ізумруди,

Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.

Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!

Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».

У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;

Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;

З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,-

І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.

Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;

Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,

І три дні всім роздавали купи золота великі.

Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.

Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,-

Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:

«Ти - царів державець, маєш сам царицю пречудову,-

Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.

Нам не личить бути поруч, бо ви є - високі гості».

Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,

Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.

Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.

Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,

Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,

Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.

Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.

Цар дочці царя індійців та її дружині дав,

Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.

Щоб дари ці уявити - мало людських всіх уяв.

Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.

Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,

Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;

До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,

Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.

Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,

Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.

Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;

Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.

Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,

А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.

Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,

Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.

Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,

Та послав він Автанділа проказати так царю:

«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,

Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.

Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!

Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.

Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,

Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»

Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!

Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,

Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-

І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».

З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-

Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!

Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»

Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.

Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:

«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».

Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.

Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»

Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-

Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.

Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»

Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.

Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-

Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-

Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.

Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.

При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,

Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,

До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.

Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.

Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,

Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,

Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.

На високі гори сходить люд, що їх появи жде.

Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь

До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;

Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.

Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!

Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,

Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.

Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!

Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»

Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;

Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,

Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.

Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»

Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,

Поглядала вслід тієї, що відходила з країни

І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.

Я про бажане не змовив і десятої частини!

Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,

Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-

Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.

Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.

М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,

Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!

Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-

Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».

Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.

Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:

«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він:

«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»

Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,

Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-

Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.

Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?