Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 54

Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму невідомому, - вийти просто грудьми, і чорт по ньому до всьому!

Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, - взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в піжмурки.

Розділ десятий

Рейд на Хабаровськ

На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.

“Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати - воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше - на трилінійну гвинтівку…” - все це мав проробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника, - йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило - пограти в піжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її. Або-або…

Власне, двох “або” не могло бути. Було лише одне “або”, після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.

І воно замалим так і не вийшло…

Два Грицьки посідлали коні - гнідого й буланого, - приторочили мішки з хутором, з вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.

“Як на сватання”, - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а назверх - пишні оленячі дохи до п'ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу - наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, - але обидва красені, ніби від одної мами.

Два молодих королевичі, два богатирі…

“Два ведмеді!”

Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней - і гайда.

Тільки й бачили…

До залізниці - до станції Лазо - їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знічев'я стріляли по тих бур'янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, - вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, - ховатися в сніг.

В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни - фазан - дивно пристосувався до цього суворого краю: - жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.

То була для хлопців цікава розвага.

– Набоїв не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини.

Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір - тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, - летів так вгору метрів з 30. А тоді робив кут - і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір'я.

Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.

До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок - десятків зо два. Позв'язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.

Кілометрів за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом - празникове, - і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…

Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, - чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити - базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, - гостили його у нього ж, - напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам'яна) та співав своїм диким фальцетом: “Розпрягайте, хлопці, коні…” - єдиної “рюської” пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п'яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу.

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!

Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ “соцбудівництва”, словом - світ “заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране”.

ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов - Владивосток, і поштовий “И-41” - Владивосток - Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм - по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.