Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 62

– Чув?… То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?

Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…

Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:

– Вина карафку!… Горілку двічі!… Кав'яр двічі… Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п'ять яєць з салом двічі!… - не спитав, скомандував.

Гарсон вилупив очі:

– Все подавати зразу?

– Будь ласка, все зразу!

– Єсть!… - подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: “Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…”!

Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, - “ї-і-с-ти!”. Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев'я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після - “Стерлядь в марінадє” та “Омлет по вєнгерскі” писали - “Лошадь в яблоках”, “Гієна огненная со льдом”” і так далі…

Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!

Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв…

І загуляли хлопці… Випили по чарці - й налягли! Дійсно, як два ведмеді.

А вже як втишили голод - світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне - чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? “Дрочаться…” - вирішив він по простоті душевній.

Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів…

Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало…

Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке вражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками… Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.

Григорій дивився - й дедалі більше супив брови, - на нього насувалась чорна хмара.

Підлетів гарсон - хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили… Замовляли ще якісь страви… Хміль ударив у голову.

Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє полум'я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: “От смішно!… Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни - на таці вогонь продають”.

Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп'ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, - хлопці не помічали зовсім. Друга - навіть очка не строїла, - дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Інших дівчат - всіх, які були в цій залі - хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків - їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.

Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або краби… Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:

– От цирк!… От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!…

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп'янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору - і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м'яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси - личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб'єкти - все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з'їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…

В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було - то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…