Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 107

— Пам'ятаєш, після останнього засідання нашої групи я привів тебе в цей дім. Силоміць притягнув сюди від твого пансіону. По дорозі ти запитала, чи ми одружилися по любові, а я відповів, що нас посватали. Одружилися поспішно,

перед моїм призовом до війська. А потім, здається, ти спитала, чи я був у Хіросімі під час водневого бомбардування. Власне, чому це тебе зацікавило?

— Вже й не пригадую чому. А що таке?

— Ти зачепила мене за живе. Я тоді служив у воєнно-морській частині „Акацукі”, дислокованій в Удзіні. Воднева бомба майже не завдала нам шкоди, а тому нас негайно відправили до Хіросіми рятувати потерпілих. Багатьом було надано медичну допомогу, відвезено до лікарень, довелось і трупи прибирати. Було стільки роботи, що голова йшла обертом. Якщо хтось і бачив зблизька це пекло на землі Хіросіми, то це був я. Щоправда, бути в порту Удзіна і в Хіросімі — це трохи різні речі.

— Чому? Хіба ви не жертва водневої бомби?

— Я мав на увазі не відстань до епіцентра вибуху, а те, що моя дружина не могла зарахувати мене до однієї з нею групи людей.

— Як це розуміти?

— Дружина була тоді в місті, на відстані восьмисот метрів від епіцентру. Всі, хто жив з нею — батьки й син,— загинули, врятувалася тільки вона. А от я залишився неушкоджений і тільки згодом спустився в пекло. Я не бачив на власні очі, як гинули батьки й дитина.

— Але ж ви знаєте, що значить вибух водневої бомби.

— Ще й як знаю. Не одну жертву виніс я своїми руками. І не одна вмерла на моїх очах. „Такого не можна простити!”— лютував я тоді. І хоча мій гнів проти водневої бомби був непідробний, дружина переконувала мене в тому, що я не маю рації. Вона казала, що тільки людина, яка була свідком смерті батьків і дитини, знає, що таке воднева бомба. А тому не схвалювала публікації журналу „Сатурнієць”. Бо, мовляв, кричати тепер про мир нема сенсу, особливо таким, як я — такі люди, що тільки після катастрофи прийшли на допомогу покаліченим, не можуть збагнути їхніх страждань і скорботи. Нещасні жертви забрали свої муки з собою на кладовище, і ніщо вже не допоможе їм, а тому, мовляв, таким, як я, гріх торгувати миром.

— У цих словах є щось хворобливе, правда? — несміливо вставила своє слово М.

— Можливо. Але не подумайте, що дружина повторювала це часто. Вона любила мене й мучилася тим, що своєю недугою завдає мені клопоту. Вона була лагідна, та коли дивилася на мене, то в її очах я читав: „Найголовнішу мить у житті ми прожили окремо: втративши сина, я плакала кривавими сльозами, а вас у той час ніщо не зачепило, ось чому відтоді ми стали чужими”. Її душевний стан відбивався в мені болем, а вона, напевне, почувалася винною переді мною за смерть сина. Поступово між нами утворилася прірва. А в чому дружина була винна? Будь-кому ясно, що і в неї, і в мене сумління чисте. Мабуть, струс був настільки глибокий, що дружина вже не могла оклигати. Крім того, видно, її переслідувала думка, що вона хвора на променеву хворобу. А тому в неї пропала охота до життя. Вона, певно, вважала, що краще вмерти, ніж почуватися винною перед мертвими. Саме це я назвав „складними почуттями”. Ти мене зрозуміла?

Р. говорив із смутком у голосі, підперши щоку рукою. М. мовчки кивнула. „Стосунків між подружжям мені не зрозуміти”,— проказала вона подумки, і раптом її душу огорнуло не знайоме досі щире почуття до Р.

НІЧ

„Кінець”,— прошепотів Канае. Записи на цьому обривалися. Приблизно дві третини важкого товстого блокнота були списані дрібними ієрогліфами, що в тьмяному світлі здалися йому комашиним роєм. Решта сторінок, ретельно пролікованих, ще чекала його пера. „Та чи зможу я написати продовження?” — подумав він.

Записи обривалися на незакінченому розділі „Туонельського лебедя”. Цю його частину Канае написав щойно вчора ввечері. Добу тому. Заклавши сторінку авторучкою, він тоді простяг задерев'янілі руки до електроплитки і, не знаючи, що далі робити, розгублено глянув на годинник! Певно його погляд мимохіть ковзнув і по картині. Нездатний уявити собі, що станеться через добу, й оцінити зв'язок персонажів його твору з дійсністю, він намагався тільки передбачити, як розвиватимуться стосунки М. з Р. Канае пригадав що, звелівши М. прошепотіти до себе: „Стосунків між подружжям мені не зрозуміти”,— сам подумав, що для такого, як він, одинака подружнє життя повне таємниць.

Канае закрив блокнот, витяг з кишені пачку цигарок і закурив. Дим від цигарки піднімався до світла під стелею і змішувався з застояним повітрям. Майже всі пасажири спали, і їхнє хропіння, долучаючись до скрипу вагона, перестуку коліс і посвисту парового опалення, наганяло дрімоту, як колискова пісня. Потягуючи машинально цигарку, Канае повертався думками до вчорашнього вечора, коли він ще був упевнений у собі. „Подружнє життя повне таємниць?.. Ні, нема сумніву: я відразу спростував це твердження. Бо якщо допустити, що не можна описати того, чого не пережив, то хіба зумів би я зобразити катастрофу? Хіба зумів би створити образи С., Е., Р. і його дружини? Чи вдалося мені вдихнути життя в М.? Найважливішу роль відіграє тут не власний досвід, а здатність судити за аналогією, уява, що розростається й зосереджується на чомусь одному, підкоряючись волі творця. Усе в людському житті тісно зчеплене, як ланки одного ланцюга, а тому гнучка уява дозволяє відновити ціле по одній його складовій частині…” Таким був останній висновок його вчорашніх роздумів. Він закрив тоді блокнот, потягнувся й вийняв із стінної шафи постіль. І нічого не підозрював.

З досади Канае кинув недопалок на підлогу й роздушив черевиком. У горлі пересохло, а в животі було пусто. „Шкода, що не зміг купити бенто в Осаці,— подумав він.— Але зараз уже нічого не вдієш”. Канае підвівся і, щоб хоч якось розвіятися, зробив кілька легких гімнастичних вправ, після чого знову опустився на сидіння. Запхав у портфель з „Калевалою” і верстками „Шляху до миру” дорогоцінний блокнот. Охота до читання пропала.

„Чи зможу я написати продовження?” — знову прошепотів Канае. В останньому розділі „Туонельського лебедя” на запитання М., що він збирається тепер робити, Р. відповість: „Маю намір переїхати до Токіо”. Р. скаже, що після розпуску групи „Сатурнієць”, втрати друзів і смерті дружини він займеться перекладом і далі братиме участь у русі прихильників миру. І тоді М. раптом заявить: „Я теж поїду з вами”. Що керуватиме її поведінкою? Кохання чи щось інше, що звичайно переростає в нього? Отже, наступні розділи „Зими кохання” й „Туонельського лебедя” поперемінно змальовуватимуть ті два види любові. Спільне життя Р. і М., продиктоване взаємним співчуттям, поступово перейде в любов і закінчиться зі смертю Р. Стосунки А. і К., від самого початку побудовані на щирих почуттях, поволі ослабнуть, а далі обернуться самотністю для обох персонажів, обірвавшись тоді, коли А. попаде в лікарню. До цих двох видів любові домішається третій, набагато спокійніший, зображений у „Човні Харона”. Таким бачив Канае свій роман. Бачив до вчорашнього вечора. Неписаної частини блокнота, мабуть, вистачило б для його закінчення. Канае не сумнівався, що цей незвичайний твір з трьома паралельними сюжетними лініями міг би стати шедевром. Не сумнівався до вчорашнього вечора.

А зараз?.. Схрестивши руки на грудях, Канае вп'явся очима в схему залізничного маршруту. Зараз упевненість покинула його. Хоча породжені дійсністю персонажі й жили по-своєму, але в романі Канае не знаходив відповіді на питання, хто з реальних дівчат йому наймиліший. Аяко Аймі та Мотоко Моегі далеко складніші за А. і М. і поводяться, точніше, поводилися так, що його розум, логіка й уява були безсилі. Цих живих дівчат він, напевно, кохав. Не А., а Аяко Аймі, не М., а Мотоко Моегі… Та от котру з двох?

Як зачарований, Канае не міг відірвати погляду від схеми маршруту, бо вона раптом перетворилась на метелика, а метелик замахав крильцями.