Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 111

Поки я говорила, Ая-тян дивилася на мене вологими від сліз очима, та раптом відкрила рот і прошепотіла: „Які ви нещасні!” Я цього не сподівалась, а тому якийсь час сиділа розгублена. „Чим я нещасна?” — спитала я. „Іншої такої нещасної людини нема в світі. Торік улітку ви їздили до Хіросіми в пошуках сили до життя. І Нісімото-сан, і Сома-сан, і я — всі ми сприяли тому, щоб ви обрали життя. Та ви зопалу перемінили свій намір. Ніяке людське тепло не могло розігріти вашого серця”,— сказала Ая-тян. „Будь ласка, перестань читати мені нотації! — закричала я.— Я ненавиджу, коли мене називають нещасною! Якщо ти поїхала зі мною з почуттям жалю, то краще вертайся назад. Бо я — це я, а ти — це ти”. Ая-тян зблідла й прошепотіла: „Я не це мала на увазі”,— а тоді тихо захлипала, зіпершись ліктями на столик і затуливши обличчя долонями. Я перейшла на веранду і, сівши в плетене крісло, звернула погляд надвір. „Ого, сніг пішов!” — вигукнула я.

НІЧ

Канае з недовір'ям стежив, як схема залізничного маршруту, що висіла на стіні поруч із заскленими дверима в кінці вагона, оберталась на метелика. Той метелик замахав крильцями й незабаром зник. Водночас двері, немов жива істота, почали то розтягуватися, то стискатися. Здавалось, ніби сіре загусле повітря поволі розширюється і, шукаючи виходу, намагається їх висадити. Нарешті двері потроху відхиляються.

„Невже провідник?” — думає Канае. У дверях з'являється чоловік у протертому дощовику — не провідник, а той п'яниця. „Невже він ще не зійшов з потяга?” Притримуючись спинок сидінь, він наближається до Канае і, підійшовши зовсім близько, втуплюється в нього очима.

— Що з тобою? Ти не висів у Хімедзі? І не вернувся до Осаки?

— Цей поїзд не зупиняється,-машинально, не поспішаючи, відповідає чоловік.

— Не зупиняється? Не може цього бути. Хімедзі ми вже проїхали. Тепер буде Окаяма.

— Ви нічого не тямите. Цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції.

— Що за дурниця! Я ж маю зійти в Хіросімі.

Чоловік мовчить. Глузливо поглядає на Канае. Потім повертається і йде до дверей.

— Постривай! А де та кінцева станція? Де поїзд нарешті зупиниться?

Канае кричить йому вслід, але чоловік не оглядається. Його постать ніби розчиняється за дверима. Не знати звідки береться велетенський метелик і прилипає до стіни.

„Що сталося з тим чолов'ягою? — міркує Канае.— Хіба ж є на світі поїзди, що зупиняються лише на кінцевій станції?” Він підводиться з місця й неквапливо простує до дверей — наче доганяє зниклого чоловіка. „Краще не роби цього”,— шепоче йому на вухо внутрішній голос. За дверима причаїлася якась небезпека. Вони нею дихають, мов легені. Однак Канае не в силі зупинитися на півдорозі.

Він хапається за ручку дверей, але вона тане, а за нею тануть і самі двері. Канае йде в темряві — так, наче поїзд пірнув у тунель. Проте з одного боку ніби щось просвічує — видно профіль того чоловіка. Канае сідає на вільний стілець.

— Момоко-сан нема,— промовляє жінка перед ним. Це хазяйка бару. „Невже це бар „Леда” ?” — губиться в здогадах Канае.

— Момоко-сан нема,— вторить їй молода дівчина. Це Сакура. Усміхаючись, вона ставить перед ним склянку.

— Чому нема?

Обличчям Сакури знову пробігає усмішка.

— Запитайте в сусіда, Яма-сана.

Канае повертає голову до клієнта. Ні, це не той п'яниця з поїзда. Цього він зустрічав у барі. Під прилизаним волоссям схоже на маску обличчя. Занадто червоні губи. Вони розтуляються:

— Момоко-сан нема. Скільки б ти не шукав її, не знайдеш.

— Я будь-що хочу з нею побачитися. Мушу.

Чоловік кривить насмішкувато губи.

— Ви не зможете з нею зустрітися,— втручається хазяйка бару.

— Чому? Вона кинула роботу?

— Момоко-сан нема. Ви що, не розумієте? Її нема.

Хто це говорить: хазяйка чи Сакура? Спираючись на прилавок, Канае силкується встати. Далі так не можна.

— Я мушу зустрітися з Момоко-сан.

Крізь щілинки повік сусід спостерігає, як Канае підводиться, потім спроквола каже:

— А може, тобі треба зустрітися з Аяко-сан?

Обидві жінки голосно регочуть. Здається, ніби їх не двоє, а одна. І голос наче один.

— З Аяко-сан?

— Атож, з Аяко-сан.

— Звідки ти її знаєш? З нею щось трапилося? Крізь регіт пробивається різкий жіночий голос:

— І Аяко-сан нема.

— І Момоко-сан нема.

— Вже нема нікого.

Канае видивився бездумно на двох жінок, які чомусь здавалися йому одною.

— А от ми є.

— Ми тут.

Канае раптом підвищує голос:

— А мені потрібні не ви! Я мушу зустрітися з Мотоко-сан. З нею щось сталося?

Він пробує рушити з місця, але дорогу йому заступає сусід.

— Ти сам нікого не знайдеш. Не зустрінеш ні Мотоко-сан, ні Аяко-сан.

— Чому?

— Бо тобі потрібен гід. Тобто я. Я тебе поведу.

— А хто ти такий? Чого ти маєш вести мене?

— Я — твій Мефістофель. Тільки от у тебе аж дві Маргарити.

Сусід регоче й рушає. Канае поспішає за ним. Навколо темнішає. „Якщо я від нього відстану, то вже ніколи не побачуся з дівчатами”,— міркує він. Пітьма гусне, дух забиває.

Незабаром Канае знову помічає профіль усміхненого чоловіка. Біля нього стоїть Аяко.

— Ось тут. Кімната мала й неохайна.

— Але я…

— Може, зайдете на хвилинку? Гаразд?

— Та…

Чоловік швидко відчиняє двері. Аяко все ще вагається.

— Аяко-сан, не заходьте!— відчайдушно кричить Канае, але свого голосу не чує.

Після хвилинного вагання Аяко зникає за дверима — так, наче її щось проковтнуло. Канае спішить за нею й опиняється на порозі квартири К. Значить, це К. заманює її до себе. Вхопившись за ручку, Канае намагається відчинити двері, але вони не подаються.

— А хіба це не ти впустив Аяко-сан усередину? — озивається попередній чоловік, що невідомо звідки з'явився знову.

— Звідки ти взявся? Ти ж, здається, щойно зник за дверима.

— Це був не я, а К. Витвір твоєї уяви. Це ж вона, твоя уява, завела Аяко-сан у квартиру. Тепер уже нема чого поспішати.

— Але ж…

Канае все ще не хоче розлучитися з дверима — то штовхає їх, то сіпає на себе.

— Тебе не пускає туди боягузливість. За тими дверима твоя власна душа. Тебе лякає те, що ти знаєш її таємниці!— в'їдливо кричить чоловік.

— Нічого подібного!

— Ти можеш любити тільки через співчуття. А закохався в Аяко-сан лише тому, що хтось залишив у її серці рану. Ти сам намагався виконувати роль того чоловіка, але в тебе нічого не вийшло. А знаєш чому? Бо ти слабодухий.

— Ти помиляєшся.

— Якщо ти не згоден, то спробуй зайти. Ці двері не зачинені.

Раптом чоловік зникає. Дорогу Канае загороджують двері і, щирячись ворожістю, то розширюються, то звужуються. Поки він розгублено дивиться на них, метелик на стіні перестає тріпотіти крильми і, склавши їх докупи, обертається знову в схему залізничного маршруту. Десь здалека долинає протяжний голос:

— Окаяма, Окаяма…

„Я спав і бачив сон,— вирішує Канае.— Поїзд прибув до Окаями. Їхати лишилося вже зовсім небагато. Ще трошки терпіння”.

Двері стоять зачинені. „Може, вийти на платформу й трохи подихати свіжим повітрям?” — думає Канае і, підвівшись, прямує до виходу. Двері легко відхиляються — там біля східців стоїть якийсь чоловік. Він повертає голову. Видно, що це той п'яний. Він дивиться на Канае посоловілими очима.

— Невже ти ще не зійшов?

— Я ж вам казав, що цей поїзд не зупиняється.

— Але ж він незабаром прибуває до Окаями…

— Та це вам наснилося…

Збентежений Канае виглядає крізь віконце тамбура надвір. Навкруги темрява, платформи не видно. Під ногами постукують колеса. Схожий на зойк паровозний гудок розтинає нічний морок.

— То я прощаюся з вами. Тепер мені вже однаково.

— Що ти говориш?..

Піднімаючи комір дощовика, чоловік зневажливо поглядає на Канае.

— Я вирішив. Краще вмерти дурною смертю, ніж жити боягузом. А ви як думаєте?