Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 119

— Аяко-сан! Аяко-сан!..

„Треба негайно шукати її”,— вирішує він і йде крізь пітьму. Спереду видно двері із слабким фосфоричним блиском, і йому сяйнув здогад, що вони ведуть у квартиру номер два на другому поверсі багатоквартирного будинку, де живе К. Певно, за ними перебуває Аяко. Цікаво, К. є чи нема?

Канае торопиться. Адже часу обмаль. Перед смертю треба за всяку ціну побачитися з Аяко. Він одчиняє двері.

Посередині напівтемної кімнати стоїть котацу, а біля нього, засунувши ноги під ковдру, обличчям до дверей сидить Аяко. Канае сідає навпроти й запитує:

— А що з К.?

— Нема. Мабуть, уже не повернеться.

Її голос звучить м'яко й зажурено.

— Та навіщо він вам здався? — заявляє Канае навпростець.— Чого ви його полюбили? Тікаймо. Воднева бомба падає. Тут не можна залишатися.

— Ні, я мушу його дочекатися.

Аяко встає і йде до вікна. Виглядає надвір. Канае кидається до неї.

— Тобі обов'язково треба тікати зі мною. Всі рятуються. І К., напевно, вже давно дременув. Швидше збирайся.

Не ворушачись, Аяко дивиться надвір. Стоїть і Канае. Крізь голе віття дерев видніє дорога, безлюдна, тиха, наче вимерла. Кволе сонячне світло падає з сірого неба на білясту дорогу, на тьмяні стіни та бляшані покрівлі.

— Чого ти зволікаєш? Тут уже нікого нема.

— Ви тікайте, а я залишуся, мушу дочекатися К.—сана.

— Чому?

— Як це „чому”? Я ж люблю його.

— Сумніваюсь. А хіба це вже не давня історія?

— К.—санові буде прикро, якщо він мене не застане.

Однак на дорозі не видно постаті К.

— Ти вже розлюбила К.-сана. Ти кохаєш… зрештою, це не має значення. Аяко-сан, я тебе люблю.

Дівчина обертається до нього.

— Але ж я не Аяко.

— Та що ти кажеш?

— Я — А. Повірте. Я — А., а не Аяко Аймі. Якщо вас цікавить Аяко, то шукайте її деінде, а я тутзалишуся.

Навколо темніє, й лише навпроти квадратного вікна проглядає зажурене обличчя А. Однак і воно помалу розпливається, а в пітьмі починає шалено блимати червона сигнальна лампочка. „Де Аяко-сан?” — хвилюється Канае й з усієї сили пробивається крізь людський натовп. Раптом перед ним постає начебто знайома споруда. Щоправда, зараз на першому поверсі з віконцем вахтера цілковита тиша. Канае щодуху біжить нагору рипучими сходами й відчиняє двері з табличкою „Редакційна”. Всередині пусто й напівтемно. Людей не видно. Канае простує до столу головного редактора. Як і можна було сподіватися, на обличчі того невдоволена, врочиста міна.

— О, це ти? — як завжди, спокійно промовляє Сімма й ледь-ледь усміхається.

— А ви не тікаєте? Всі вже побігли.

— Можливо. Тепер уже нема сенсу втікати.

— Це ваша остаточна думка?

— Все одно кінець, якщо воднева бомба впаде. Шкода тільки, що не вдалося випустити „Шлях до миру”.

— Вибачте, це я в усьому винен.

— Зрештою, вихід у світ тої книжки не вплинув би на водневу бомбу. До речі, що ти зараз робиш? Чому не рятуєшся?

— Розшукую одну людину.

Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.

— Мотоко Моегі?

Вражений Канае дивиться головному просто в очі.

— Ні, я шукаю…

— Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.

— Чому?

— Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.

— Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером — це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.

На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:

— Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.

Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.

— Аяко-сан!..— кричить він на бігу.

— Я тут! — прилітає десь здалека відповідь.

„Таки натрапив на неї”,— радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:

— Я тут… Я тут…

Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,— думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.

— Але ж Мотоко-сан не прийде.

— Чому?

— Бо вона померла.

Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,— згадує Канае і звертається до дівчини із словами:

— Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.

— Бігти?

— Бо воднева бомба падає. Треба втікати.

Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.

— Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.

— Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?

— Мене?

Вона звертає до нього свої заплакані очі.

— Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?

— Ні,— твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: — Ні, ви не любите мене, а я — вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.

— Дурниці! Ти помиляєшся.

— Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,— сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.

— Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти — не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан — для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.

Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.

Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це — нічийна земля”,— проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,— згадує Канае.— Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,— проказує він.

Тонка лінія горизонту перед його очима нарешті зникає, а свідомість поринає в морок.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Звернувши погляд у бік моря, я сиділа в плетеному кріслі на веранді і крізь приглушене схлипування Ая-тян вигукнула: „О, сніг іде!” Вечірнє небо й море побіліли. Просвіт між ними, звичайно червоно-коричневий, заповнило снігове борошно. Мені згадалося, що напередодні (а може, ще раніше) я вже була свідком подібної сцени. Замість засклених дверей тоді переді мною стояло трюмо, в якому відбивалося ще одне моє „я” й заплакана Ая-тян. Ніби підкреслюючи свою молодечу неврівноваженість, Ая-тян схлипувала, а на безмежне море навколо неї в дзеркалі падав сніг. А може, тоді в о н о заволоділо мною, і я дивилася на Ая-тян очима, схожими на морську поверхню? Дивилася на неї й на себе. Як тільки я розм'якала і втрачала пильність, в о н о добувалося з глибин мого єства й заполонювало мене з такою ж неминучістю, з якою після заходу сонця настає ніч, з появою вітру тремтить листя на деревах, а з випаданням снігу біліє світ. В о н о забілило мою душу, ніби картину. Ще ніколи небо й море не були вкриті таким непорочно чистим снігом, як зараз, бо ще ніколи в о н о і я не зливалися воєдино, як сьогодні. Бо зараз в о н о було мною, а я — н и м.