Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 29

вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?

— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?

— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?

— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.

— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?

— Річ не в тому, мораліст я чи ні,— запально відповів Канае.— Взагалі вся ця розмова якась дивна. Чого це ви дорікаєте мені тим, що я не байдужий до Аяко-сан? Так, ніби я не маю права вільно розпоряджатися собою. І без ваших вказівок я знаю, як мені ставитися до неї.

— Ого, ви говорите словами Ая-тян! — в'їдливо вигукнула Мотоко. У її очах спалахнув посміх.— Ви обоє наче змовилися, щоб обманювати мене. Я вам правду кажу: мене дратує. Які ви нерозумні!

„І чого це вона все так однобоко сприймає? — міркував Канае, ледве стримуючи хвилювання, що клубком підкочувалося до горла.— Мотоко-сан, це ви мені подобаєтеся. Ваше засмучене бліде обличчя з блискучими очима. Та ви не хочете цього розуміти”.

Нараз він підняв руку і збив метелика, що кружляв над ним. Той упав на татамі і ще довго тріпотів крильцями, але Канае не звертав на нього уваги. Він утупився в обличчя Мотоко.

Гостя сиділа в недбалій позі, зіпершись ліктем лівої руки об підлогу і вільно розкинувши ноги,— мабуть, втомилася. Голова її опустилась, і пасма волосся затулили половину обличчя.

— Вибачте. Я не хотіла вам докоряти.

— Та що там докори. Зараз важливіше дізнатися, куди ділася Аяко-сан. Може, ще щось маєте на оці?

— Та що вам сказати?..

Канае знову відчув тривогу, змішану з гнівом. „А може, Мотоко сказала або зробила щось жорстоке, і тому Аяко пішла з квартири?” — губився він у здогадах. Та раптом його гнів улігся, бо тепер Мотоко мала нещасний вигляд,— здавалось, вона так знесилилася, що от-от упаде на землю. І відразу його занепокоїла така зміна в її поведінці. „Певно, вона дуже любить Аяко-сан” ,— сяйнула в нього думка.

— Та нічого. Раз їй нема куди податися, то скоро повернеться.

При цих словах, якими Канае хотів і себе заспокоїти, Мотоко підвела голову і глянула на нього. До її щік прилипло змокріле від поту волосся.

— Ая-тян уже не вперше тікає з дому.

— Я знаю про це. Якось я запитав її, яким чином вона тут опинилася, і вона відповіла, що втекла з дому й не знала, куди притулитися, та, слава Богу, ви допомогли.

— Ми познайомилися в лікарні, бо лежали в одній палаті. Після того вона поселилася зі мною й додому не повернулася.

— Це було незадовго до нашого знайомства?

„Цікаво, що спонукало тоді її до втечі?” — хотів було спитати Канае, але гостя випередила його:

— Сома-сан, а ви не знаєте, чому Ая-тян утекла з рідного дому?

— Вона мені цього не розповідала. Чогось боялася. Значить, вона покинула батьківський дім? А батьки в неї є?

— Є. Батько й мати. Правда, здається, мати в неї нерідна. Сома-сан, то ви хочете знати, чому вона зреклася батьків?

Очі в Мотоко знову заблищали. Канае на мить задумався.

Хочу. Тільки Аяко-сан це не сподобається. Я розмовляв з нею на цю тему ще десь у квітні.

— То розповісти?

Канае вагався, бо пам'ятав про небажання Аяко-сан відкритися. І подумалося йому, що коли він щось узнає від Мотоко, то цим виявить нещирість до Аяко.

— То розповісти? — повторила Мотоко. Її гострий, мов голка, погляд пронизав Канае.

— А хіба це щось страшне?

— Ая-тян втекла з дому, щоб зійтися з одним чоловіком. Але те життя було нестерпне, і вона скористалася перебуванням у лікарні, щоб до нього більше не повернутися. Тепер ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що Ая-тян уже не вперше тікає з дому?

Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.

— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.

Хіба не правда?

До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.

— Я йду. Ще кудись загляну.

Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я завжди прокидаюся з відчуттям огиди й жалю. Особливо вночі. Бо уві сні мені не треба було відрізняти себе від н ь о г о, адже тоді я й в о н о були нероздільні. А прокидаючись, я жаліла: краще б я заснула вічним сном, бо тоді б я не боялася, що в о н о заволодіє мною, а наче пливла б на морських хвилях без тривоги і каяття. У темряві я невдоволено цмокала губами і з гнівом пригадувала, що уві сні в о н о вселялося в мене і гралося мною, як іграшкою. Але ж я — це я, а в о н о — це в о н о. Я ж ніколи не продавалася й о м у ні тілом, ні душею. Навпаки, я жила тим, що чинила й о м у опір, ворогувала з ним. У цьому я вбачала зміст свого життя і єдину його опору. Без бою я ніколи не здавалася. А тому сон був моїм ворогом. Щоночі. Та ще не приємніше було тоді, коли я бачила сни. Я ненавиділа їх, та вони з'являлися раптово, як шелест вітру в верхівках дерев, і ворушилися в мені невиразними тінями. Поки я спала, знайомі й незнані образи кружляли в білястих сутінках. Я дивилася на них то зворушено, то зі страхом, а іноді й сміялася. Траплялось, і плакала. Прокинувшись, я ненавиділа себе за плаксивість, а й о г о — за підвладну й о м у гру тіней. В о н о показувало мені огидний танок. Я нічого не хотіла бачити, та в о н о розганяло перед мої сонним зором навіть морок.

Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.