Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 32

Оте „чому” не виходило йому з голови. Те, що Мотоко захотіла вмерти — це він розумів. Але ж чому на це пішла й Аяко? Чому не зупинила Мотоко? „Чому вона потягла її за собою? Адже вона добре знала, що я люблю Аяко”.

„А що ж тоді значила для тебе Мотоко? — кольнуло його запитання.— Ти що, не любив її? Хіба ти не марив тою художницею з холодними очима, замкнутою й недовірливою, жертвою атомної бомби?”

Якось ураз Канае знесилів. Заплющивши очі, він навпереміну малював в уяві обличчя дівчат. Допитливе Аяко Аймі, коли питала: „Вона не здалася вам дивною?” і зневажливе Мотоко Моегі, коли та казала: „Нікудишня картина, правда?” Темний острів на темному морі…

— А де саме в Цукідзі треба зупинитися? — озвався водій, і Канае стрепенувся, розплющив очі. Він не здогадувався, де вони зараз перебувають. Та незабаром зрозумів, що машина вже повертає з вулиці до храму Хонгандзі.

— Де-небудь. Ви не могли б знайти постового?

Ніби не слухаючи клієнта, водій цмокнув невдоволено язиком, але Канае не звертав на це уваги. Найкраще — розпитати в поліцейського. Таксі повертало то вліво, то вправо, поки нарешті різко зупинилося. Канае вийняв записку з блокнотика й вискочив з машини.

— Я з видавництва „Роккон-сьобо”. Де тут амбулаторія Аймі? — звернувся він до молодого поліцейського.

— Амбулаторія Аймі? Який номер?

Канае назвав номер і додав: „Це десь біля храму Хонгадзі”. Поліцейський показав рукою, як туди проїхати. Канае подякував й повернувся в таксі. Повторив почуте від поліцейського. Машина відразу рушила.

Незабаром показалася старомодна будівля з огорожею. На прибитій до воріт великій дерев'яній дошці було написано: „Амбулаторія Аймі”. Таксі спинилося. Канае розплатився з водієм, докинувши чайових, схопив портфель і виліз з машини.

— От бачите, і півгодини не минуло,— гукнув услід йому водій.

Канае зиркнув на годинник — була за вісімнадцять хвилин дванадцята. Справді, їзда була дуже швидка. Але чи вдасться сісти на потяг, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять?

— Ви знаєте, мені треба встигнути на експрес, що відходить з токійського вокзалу о пів на першу. Ви не могли б почекати хвилин десять-п'ятнадцять? Бо сюди таксі не заходять. За простій заплачу.

На неголеному обличчі таксиста годі було щось прочитати.

— Гаразд,— коротко відповів він по хвилині роздумів.

Та Канае не чекав на його відповідь. Кинувши погляд на вивіску, він зник за воротами.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ ТРИ ДНІВ ТОМУ

Канае навідався в майстерню Мотоко в дощову суботу — через два дні після того, як вона пізно ввечері на його на квартирі повідомила, що Аяко зникла. А він же міг заглянути скоріше, тобто наступного дня. Зволікав тому, що, по-перше, від самої весни звик приходити в гості по суботах („Регулярно, як пароплав чи літак, правда?”), а, по-друге, поставився легковажно до зникнення Аяко — вважав, що стосунки між дівчатами дружні, і повернення Аяко неминуче. Та десь глибоко в душі Канае таїлося побоювання, що, прийшовши наступного дня, він заронить у серце Мотоко підозру — начебто він оддає перевагу Аяко. Бо в нього було зухвале бажання: втішатися прихильністю обох, але створити враження, ніби кожну з них він любить сильніше за іншу, хоча сам не знав, до кого справді горнеться. „Кого ж я люблю?” — запитував він себе, а вдень і вночі, на роботі і вдома думав навпереміну то про Аяко, то про Мотоко. Дивна річ — вони подобалися йому однаково і так сильно, як жодна інша жінка раніше. „Якщо це не любов, то що ж таке любов?” — міркував він, та ніяк не міг зробити вибору — визначити один об'єкт своїх почуттів. Ціле літо його раз по раз мучило питання: „Що сталося зі мною? Хіба можлива така дивина?” І поки він не знайшов на це відповіді, роман писався через силу. Правда, в блокноті з написом „Work in progress” же було кілька його уривків під спільним заголовком „Човен Харона”, але для розробки зачепленої теми бракувало матеріалу. Зупинилася робота і над іншою частиною роману — „Туонельським лебедем”: мабуть, не стало фантазії, якою він завжди хизувався перед дівчатами, називаючи її основою мистецтва. У „Човні Харона” Канае задумав описати спільне життя жіночих персонажів, а в „Туонельському лебеді” розгорнути перед читачем минуле одного з них, що мав прообразом Мотоко Моегі. Що ж до другого персонажа, з прототипом в особі Аяко Аймі, то його тема ніяк не викристалізовувалася — Канае не знав, що і як про нього писати.

Та от позавчорашні відвідини Мотоко Моегі й розкриття важливих моментів біографії Аяко Аймі раптом розбудили в ньому потяг до писання. Гарненька, але досі ійна собі панночка, Аяко в його очах перетворювалася загадкову особистість. І, запалившись творчим вогнем, позавчора Канае розпочав писати нову частину роману — „Зима кохання”. Працював він над нею і вчора після роботи. Можливо, двох персонажів свого роману він любив дужче за живих Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Правда, і тепер, уже як автор, він не знав, кому з них віддає перевагу — М. чи А.

Того дня після обіду по дорозі до будинку Нісімото Канае не міг позбутися прикрого відчуття: невже писання роману важить для нього більше, ніж реальні люди? „Чому це я, дізнавшись про зникнення Аяко-сан, не поцікавився її долею, або простіше — її найближчим майбутнім, а натомість захопився новим розгортанням сюжету власного роману? Чому я відразу вчора ввечері не взявся розшукувати Аяко-сан, а, забувши про все на світі, писав собі далі? Так, ніби реальна Аяко-сан була лише тінню героїні твору, що живе в мені. Невже я закінчений егоїст?”

Безперестану картаючи себе, Канае натиснув кнопку дзвінка в домі Нісімото.

— Це правда, що Аяко-сан зникла? Що з нею? — поспішив він спитати в господині, коли та з'явилась у дверях.

— Вона в себе наверху. Звідки ви це взяли? — трохи недовірливо, але спокійно відказала стара, і Канае розгубився.

— Ой, а я так спішив…

Більше не дорікаючи йому, стара гукнула: „Аяко-сан!”

— Що таке?! Я зараз!

Канае миттю роззувся і побіг сходами нагору. Коли на порозі показалася Аяко, він відчув одночасно і заспокоєння, і розчарування.

— Добрий день! Чого це ви так розхвилювалися?

Як завжди, Аяко зустріла його лагідним усміхом і провела в кімнату. За своїм звичаєм Мотоко працювала в майстерні над картиною так зосереджено, що й не помітила гостя. Пам'ятаючи, що вона не любить, коли їй заважають, Канае тихенько спитав:

— Аяко-сан, що сталося? Я так переживав.

— За що? — запитала Аяко простодушно. Було видно, що вона не прикидається.

— Позавчора ввечері приходила Мотоко-сан і повідомила, що ви втекли з квартири.

Аяко залилася легким рум'янцем і зиркнула в майстерня

— Мотоко-сан до вас приходила? А я й не знала. Вона мені нічого про це не казала.

— То, значить, ви не тікали?

— Мотоко-сан сама наробила шуму. Того-таки вечора я повернулася. Бо куди ж мені тікати?

У її бадьорому голосі вчувалася не тільки жартівливість, але й сумна нотка, а тому Канае вирішив, що було б недоречно зараз нападати на неї. Мотоко-сан наробила шуму та ще й його добряче налякала. Але ж мусила бути якась причина для цього. Він кинув нишком погляд на Мотоко, але вона, здавалось, нічого не чула.

— А навіщо вам було зникати і тривожити Мотоко-сан? І мене також. Тим більше коли вам ясно, що тікати нема куди.

— Вибачте. Я повелася негарно. Та що було робити?

„Що вона має на увазі?” — роздумував Канае. Крізь відчинене вікно залітав, гойдаючи завісами, прохолодний вологий вітерець, і трохи засмучене обличчя Аяко то світліло, то темнішало. „Певно, минуле залишило в її душі не вигойну рану, яка й досі ятриться” ,— подумав він і зразу відчув до неї співчуття. „Аяко-сан, ви мені дорогі!” — хотів він вигукнути, але стримався і пригнічено запитав:

— А яка ж цьому причина?

— Ніяка.

І Мотоко позавчора казала, що якоїсь підстави для втечі не було. Мабуть, після незначної суперечки Аяко пішла з дому, а Мотоко подумала, що вона втекла назавжди, і тому кинулась її шукати. Однак Аяко того-таки вечора сама повернулася жива і здорова. Як то кажуть, гора народила мишу. Та все-таки переполох Мотоко мусив мати якусь основу…