Острів Смерті - Фукунага Такехіко - Страница 34

— Прошу, заходьте.

— Я хотів би побачити господиню. Ось хто я,— і Канае показав візитку, а тоді додав: — 3 приводу їхньої доньки.

Служниця начебто злегка спохмурніла, а тоді, вклонившись, залишила його в передпокої і зникла в глибині дому. Якийсь час навколо панувала тиша, а потім почулася легка хода — служниця знову повернулася.

— Пробачте, мені веліли запитати, що все-таки привело вас сюди?

Канае хотілося тупнути ногою з досади. Ледве стримуючись, щоб не закричати, він нарешті промовив:

— Я прийшов розповісти щось дуже важливе про Аяко-сан. Зрозумійте, мені ніколи. Навіщо ці формальності? Хіба господиня не могла б вийти сюди, якщо, звісно, вона дома?

Видно, служниця злякалася суворого вигляду Канае і знову щезла всередині будинку. Гість зиркнув нетерпляче на годинник. Була за дванадцять хвилин дванадцята. На пусті теревені часу зовсім не лишилося. Адже в цю мить Аяко, може, вмирає.

Знову з'явилася служниця й запросила Канае до кімната, та він заперечив:

— Можна ж і тут поговорити. Я дуже поспішаю.

— Так не годиться.

Не було іншої ради, і Канае перезувся в капці. Темним коридором його провели в затишну вітальню, теж похмуру. Канае обвів її поглядом: старомодні крісла, засклена шафа, вази для квітів, картини олійними фарбами, вікно з візерунчастими шибками.

— Зрозумійте, в мене обмаль часу. Поспішіть,— кинув він услід служниці.

Залишившись у вузенькій кімнатці один, Канае взявся нервово міряти її ногами. Видно, цей будинок не постраждав від війни. Та й, певно, уцілів під час великого землетрусу[25]. Здавалось, вітальня дихала старовиною. На стіні висів годинник з голубкою. Піч була газова, та в будь-який момент у ній можна було палити і дровами. Тоненький язичок газового полум'я ледь-ледь нагрівав повітря, і Канае морозило. „І чого так довго баритися?” — подумав він.

Нараз у дверях з'явилася жінка років сорока у вишуканому кімоно і, міцно стиснувши губи, зміряла гострим поглядом.

Канае не встиг і рота розтулити, як схоже на маску обличчя тяжко зітхнуло й випалило:

— Ми більше платити не можемо. Бо Аяко-сан уже не наша дочка.

Канае сторопів: зміст першого речення до нього не ходив, друге спалахнуло й затріщало в його голові наче феєрверк.

— Ви хочете сказати, що вам байдуже, жива вона чи мертва?

Приглядаючись до нього, жінка жестом руки запропонувала йому сісти. Канае стояв, як укопаний.

— А що вас привело сьогодні? — спитала вона холодно.

— Я вас не розумію.

— Може, ви й сьогодні скажете, що Аяко-сан потрібні гроші? Вас послав Йосіда-сан?

— Які гроші?! Ви гадаєте, я прийшов вимагати грошей? — спалахнув Канае.

— А хіба ви не від Йосіди-сана?

— Йосіди? А хто це такий?

Канае нарешті трохи опанував себе. Мабуть, вона вважає його за когось іншого. Видно, і жінка усвідомила свою помилку, бо нараз по її обличчю розлився спокій.

— Пробачте, що я вам наговорила грубощів. Річ у тому, що Йосіда вже не раз канючив у нас грошей для Аяко-сан. Останнім часом він не з'являвся, і я заспокоїлась, та коли служниця повідомила, що прийшов якийсь гість з приводу Аяко-сан, я згадала про нього. Очевидно, Аяко-сан давно порвала з ним.

Канае згадав повите таємничістю минуле Аяко Аймі, почуті одним вухом натяки про її душевну рану. Молода дівчина, що втекла з дому із своїм коханцем… То, може, його звали Йосідою?

— Я не маю з ним нічого спільного. Ви ж прочитали, хто я?

— Прочитала, — відповіла жінка, але на її обличчі не було виразу повної довіри. А зрештою, хіба можна вірити якомусь там редактору третьорядного видавництва?

— Я дуже спішу й забіг сповістити, що Аяко-сан начебто отруїлася в Хіросімі разом з художницею Мотоко Моегі, з якою жила на одній квартирі.

— Я вас не розумію…

Видно, до неї нічого не доходило, тому роздратований Канае вів далі:

— Аяко-сан спробувала накласти на себе руки. Про це говориться в телеграмі з Хіросіми. Я зараз туди їду.

— Накласти на себе руки? — перепитала жінка, дивлячись на Канае невидющими очима, ніби не збагнула, про що йдеться. А він кинув портфель на стіл і вийняв з кишені телеграму. Жінка взяла її.

— Невже це правда?

— Правда. Прочитайте.

Обличчя жінки зблідло.

— Вона померла?

— Ще невідомо. Тут лише написано, що вона в критичному стані.

Погляд жінки був неуважний. Її рука схопилася за спинку крісла. Та несподівано, ніби прийшовши до тями, вона побігла до дверей і вигукнула пронизливим голосом у коридор:

— Фусае! Фусае!

Здалека хтось тихо озвався, і жінка наказала:

— Скажи татові, щоб негайно прийшов сюди! Негайно!

Коли вона обернулась, її обличчя видалося Канае старішим, ніж досі.

— І чого така біда звалилася на нашу голову? — промовила вона мовби сама до себе.

— Я й сам не розумію, як це могло статися. І досі не можу з цим погодитись. Я навіть думаю, чи ця телеграма не помилка?

— А звідки ви знаєте Аяко-сан?

— Я її друг, — відповів Канае, але ця відповідь (певно, тому, що була надто швидкою) залишила в його душі гіркий присмак. Невже він і справді її друг? Чого ж тоді не наважився сказати, що любить її, а вона — його.

Все ще тримаючи телеграму в одній руці, а другою спираючись на спинку крісла, жінка дивилась на нього так, наче благала виправдання.

— Не пам'ятаю, щоб я чимось скривдила Аяко-сан. І навіщо їй було накладати на себе руки?

Канае відчув, як у його душі закипає гнів.

— Вона ще не вмерла! — кинув він.— Мені пора. Саме в ту хвилину прочинені двері раптом розчахнулись, в кімнату вбіг високий чоловік середніх літ у білому халаті.

— Що трапилося? Викликають під час прийому… Хто це?

Обличчям той лікар був навдивовижу схожий на Аяко Аймі.

— Я — друг Айко-сан. Мене звати Канае Сома.

Лікар кинув очима на гостя, потім на дружину,— здавалось, він почне їй докоряти. Жінка передала йому телеграму. Вона трусилась і щось мимрила.

— Що це таке? Без окулярів я не бачу.

— Прочитати? — запропонував Канае. Текст телеграми врізався йому глибоко в пам'ять.— „Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено в нашу лікарню й надано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі” . Ця термінова телеграма прийшла на їхню квартиру сьогодні о десятій годині ранку.

В кімнаті раптом стало тихо. Канае помітив, як дрібно затремтів лікар.

— Невже Аяко?..

У його голосі звучала недовіра. Та незабаром лікареве обличчя набрало такого вигляду, ніби в нього під ногами розверзлася безодня. Водночас побачив її й Канае.

— Вибачте, мені пора.

— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.

— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.

— То ви їдете в хіросімську лікарню?

— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.

— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.

— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.

— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.

Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.

— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?

25

Йдеться про великий землетрус 1923 року, який зруйнував добру частину Токіо.